Він більше (не) буде!

День стояв прохолодний. Ще вчора спека добряче спала (Дівєєв-Церковний казав, що це днів на три). З ранку пройшов дощ, і тепер сонце не смалило, як скажене, а ніжно лоскотало голову і плечі. Загалом погода була якоюсь осінньою, хоча насправді ще навіть літо толком не почалось.

Однак примхи погоди того дня не могли зіпсувати мій настрій. Принаймні так я думав. Я йшов до Гришки (а жив він далеченько, аж за другою криницею) і думав, що от непогано було би вдома свій невеликий гелікоптер. Це було би чудово: сів, завів і через хвилин п’ять ти вже біля Журавлівського ставка чи взагалі біля лісу. Можна було би в магазин літати чи в школу. Я вже це бачив: ранок, всі наші чимчикують до школи, згинаючись під вагою портфелів, аж тут над головою — шум! Ту-ту-ту-ту! То летить мій гелікоптер. Усі зачудовано задирають голови, дивуючись цій оказії, я тим часом сідаю прямо біля ґанку і виходжу такий в новому спортивному костюмі, крутих затемнених окулярах (окуляри обов’язково) і, не звертаючи ні на кого уваги, йду до входу. Ну весь клас, звичайно, кидається до мене, а я кажу такий: «Катька, хочеш покататись? А згадай, як в тому році закрила від мене зошит і не дала списати алгебру? Кабан, і ти хочеш? А хто всім дав «Тік-Так», а мені — ні? Причому сам цілу жменю захавав! О, Артур, і тобі гелікоптер цікавий? Ну слухай, розкажи класусі, що то ти воскові яблука погриз, тоді й поговоримо! А взагалі, я вам всім скажу — ця машина — одномісна, так що…».

От, чимчикуючи вулицею і думаючи про всяке різне, я минув криницю біля місточка і вже бачив давно нефарбовані ворота Гришкиного двору, як біля мене щось впало. Потім ще, вже ближче. Каміння! Та здорове яке! І за мить стало зрозуміло, звідки воно.

На тій стороні, через дорогу я побачив знайому персону, яку я б хотів бачити найменше — не тільки сьогодні, а і взагалі. Персона, а вірніше шкет зростом метр у стрибку, з білявою, короткостриженою довбешкою і хитрющими вузькими поросячими очиськами, стовбичив по той бік траси, єхидно всміхався на всі свої рідкі зуби і зважував чергову каменюку.

Хай тобі! Це ж Ніф-Ніф!

— Ей, придурок, ану сюди іди! — крикнув я йому.

Пацик замахнувся.

— Я зара’ комусь як кину! — ще раз крикнув я, шукаючи в траві каміння. — Чи мені до тебе підійти? А я підійду!

Коли я підняв замашний шматок цеглинки, Ніф-Ніф не став випробувати долю, а дременув з усіх своїх ратиць до двоповерхівок. Я ж рвонув за ним.

— От гад! — уже до себе сказав я.

Ніф-Ніфу спуску давати не можна. Це чудо у селі знали всі. Звали його насправді Саша Пузо, учився він у нашій школі, дивом дотягнувши до 5 класу. Чому дивом? А тому що той придурок був матьорим злодюжкою. Хоча йому було років десять, він уже встиг нахапатись кримінальних справ, яких йому на все життя вистачить.

Куди він тільки не влазив — і бідони в людей крав, і чужі сіті перевіряв. Про те, скільки він на городах кавунів стягнув і казати годі. Якщо в когось в Грушівці пропадали кавуни (чи томати, чи огірки, чи навіть морква), то можна відразу йти додому до Ніф-Ніфа — і прямо у дворі можна було знайти цілу купу тих ягід, поряд з якоюсь залізякою чи знятими з сушільного дроту штаньми, нехай і жіночими. Той малий гад тягнув все, що погано лежало й висіло. Скільки разів його ловили! Скільки запотиличників навішували! Кажуть, одного разу рибаки навіть руку йому зламали! Пофіг, усе пофіг. Навіть здоровезні бугаї з міліції, які якось завалились до нас у школу і налякали дядю Сашу (який подумав, що то по нього прийшли, бо це було тоді, коли він саме «сплавив» пару шкільних м’ячів), — і ті не допомогли.

Ніф-Ніф постійно встрявав у якісь історії. А ще в нього була звичка стежити і підслухувати. Якщо він не був «на дєлє», то шнирявся селом, ничкався і приглядався до людей, щоби впасти на хвіст і почати стеження. Диви, якась бабуся сяде на лавку і забуде на ній свою торбинку? Або чоловік виїде з двору і залишить ворота відчиненими? Ніф-Ніф тут як тут.

Ну а якщо вкрасти нічого не вийде, то можна підслухати. А потім перекрутити почуте і розповісти комусь іншому, щоб посварити друзів, колег чи просто сусідів. В чутки пацюкан умів, як і брехати — як почне дзявуліти своїм тоненьким голосочком, то аж диву даєшся. Який же ловкий хлопчик… Ну не може ж він брехати…

Перебігши дорогу і я стишив хід. Пройшовши кілька метрів доріжкою, роззирнувся.

Місцина, у якій я опинився, називалась Містечком. Це була частина села, забудована кількома двоповерховими хрущівками. Ці будинки тут з’явились за СРСР, у часи, коли в село приїжджало багато чужих людей — сезонні робітники-шабашники, вчителі, коли збудували нову школу на пагорбі. Одного разу в Містечку квартирувалась ціла археологічна експедиція, коли на річці, де копали водосховище, знайшли давнє городище скіфської доби чи щось таке. Ближче до дев’яностих тут залишились самі вчителі і трошки людей інших професій, які чомусь вирішили в селі жити в квартирі.

Окрім хрущівок, тут були величезний дитсадок, який давно закинули і зараз він заростав бур’янами, а також гаражі, сараї, теплиці, сінники, дворики з противними собаками. Усі забудови були натицяні дуже хаотично, що уподібнювало господарський район Містечка до бразильських фавел. Здавалось, що тих сараїв тут безкінечна кількість, а знайти між ними дорогу могли лише місцеві, і то не факт. Справжні лабіринти!

«От козел пацюкатий, знав куди бігти… Ідеальне місце, щоби заникатись…» — подумав я.