Я прокинувся від того, що безжальний сонячний промінь нестерпно пік моє обличчя.
— Киш… — самими губами мовив я і слабко повів рукою, ніби то і справді була нахабнюща муха.
А от сон зник. Дрімоту як водою змило. Раз і нема! Сонливість тріпотнула крильцями і пурхнула у відчинене вікно, забравши з собою весь затишок ліжка. Подушка враз стала не подушкою, а лантухом з ганчірками і пір’ям, простирадло — змією, яка збилась десь уздовж хребта. Я крутився, вертівся, дригав ногами, то скидаючи ковдру, то вкриваючись нею знову, але це, звісно, ніяк не допомогло.
Тим часом надворі розгорався сонячний ранок, і в моїй кімнаті ставало все спекотніше. Десь там у залитих поки що не марсіанським сонцем дворах уже давно вирувало життя: вуркотіли мотори, гримали відра, гомоніли люди і противно нявчав чийсь кіт. Я розплющив очі, пфукаючи на пір’їну з подушки, яка чомусь вирішила залізти мені в ніздрю, і сказав сам до себе:
— Ну шо ж, Вадім, харе дрихнуть!
***
За мить я вже був у залі. Стоячи посеред кімнати, в самих плавках, зі скуйовдженим волоссям і в одному капці (інший так і не знайшов), я кілька секунд витріщався на старий коричневий годинник «Янтарь», що висів над телевізором. Так, дев’ята година… Ну і рань! Потім мій погляд пав на тєлік, і я помітив, що на ньому щось було причеплено… Папірець на шматку скотчу. На папірці — великі мамині літери.
Я скривився, але почав читати:
«Вадім! — починалось у записці, і своє ім’я я прочитав маминим голосом — різко і голосно. — Ми з татом будемо пізно, на току багато зерна везуть. Ти ж не гайдакай, а ділом займись: вижени Собаку з хати і подивись, чи він там нічого не наробив. Тоді звари їсти, картопля в погребі. Олії нема і не буде! Потім іди і порви бур’ян на городі, бо там скоро вовки заведуться. Ага, і позамітай у хаті! Тільки мокрим віником, а не як обично. І сходи по хліб! Гроші на комоді! Будемо дуже пізно!».
— От блін! — сказав на це я розпачливо.
І мій відчай можна зрозуміти — почався червень, найкращий місяць літа. Можна сказати, що червень — це і було літо: довгі дні, все ще свіже і зелене.
А ще червень — це перший місяць канікул. І що оце я маю гаяти увесь день на замітання і якийсь бур’ян? У мене, може, є свої плани і кожен день розписано по хвилинах.
Наприклад, сьогодні, згідно з графіком, я мав давати хропака години до десятої ранку. Потім — легкий сніданок, омлет ну… з ковбасою, йогурт і морозивом закусити, чому б ні? По обіді ми з Гришкою мали кров з носу бути на річці, бо риболовлю пропускати не можна. А увечері — офіційний візит на стадіон. Там сьогодні мав відбутись футбольний матч між нашим «Буряківником» (с. Яблунівка) і «Барселоною» (с. Куряче). Чемпіонат району, о! Увечері, після ТСН — кіносеанс. Фільм «Блейд»! Офігезний фільм про вампірів зі стріляниною! Кров, погоні, убивства! Це теж пропускати не можна.
І як мені тепер все встигнути, коли бур’яни і так далі?
Не знаю, скільки я бовванів у залі. І нашо я глянув на ту кляту записку? Проскочив би швиденько, і все. А шо? Не побачив! Ну і все! Влетіло б, але які до мене питання? Був сонний, завтикав… Буває. Всі ми люди і вобщє. От.
За час, коли я стовбичив у залі, нещасні залишки сну розтанули, як сніг у травні. У животі почало вуркотіти. «О, треба пожерти!» — подумав я і взяв курс на їдальню, у кутку якої стояв наш старезний радянський холодильник.
— Так-с, що ж тут є? — мовив я, відчинивши дверцяту. — Якась банка… Шо це? Ага, розсіл з-під помідорів. А помідори? Нема... Угу. Ага. Погано. Ну ладно. А шо ше? Трошки масла. Порожня тарілка. Сам вчора поставив нашось... А це? Якісь ліки… Мда…
Не густо. Із їжі хіба можна було масла погризти. Але без хліба яке воно?
Я закрив холодильник, а потім знову відкрив, на повному серйозі сподіваючись, що їжа з’явиться сама собою, як у фантастичному кіно чи комп’ютерній грі. Та замість тарілок зі смаженою вутятиною, салату «Олів’є» та торту «Наполеон» там, як і раніше, самотніла банка з-під томатів без жодного томату, мініатюрна грудка масла і флакон «Гутталаксу», який навряд чи мені зараз допоможе.
У животі кавкнуло. Робити нічого — треба йти по хліб!
***
Я вийшов на вулицю. Погода стояла гарна, сонячна, сповіщаючи про спекотний день. Я для годиться покискав Собаку (це так нашого кота звати, бо той, собака, постійно в шкоду влазить), але відразу кинув це діло. Немає хвостатого, як не кискай. І не дивно — він не дурний, щоби на сонці смажитись! Десь в сараї отаборився або розкинувся в саду під лопухами. Жарко, бачте йому…
Перед тим як накинути замок на вхідні двері, я ще раз перелічив гроші. Хоча лічити там особливо було нічого — дві монети по 50 копійок. Звичайні такі жовтуваті монети з якимись закарлючками і на одній з них була чорна цятка, яка не відтиралась.
Я зважив свою багатство. Ну нічого так. Небагато, але можна погуляти.
«Стоп, а скільки хліба треба? — подумав я. — Один буханець коштує 50 копійок. Виходить, інші 50 — мені? Чи треба взяти два буханця? Чи я мав узяти лише одну монетку? А якщо решта — то все-таки мені? Ну як плата за сьогоднішню роботу… Там же багато: і підмітати, і бур’ян…»
Та я на це лише рукою махнув. Не знаю, що мало трапитись у світі, щоб мені дали якісь гроші на щось смачненьке. З грошима у нас дома було якось не дуже — мамі на молокозаводі востаннє давали получку аж у січні, тато сидів без роботи другий чи третій рік, перебиваючись на всілякі шабашки, заробіток з яких ми відразу проїдали.