Ритуал

Історія про непорушні шкільні традиції, дуже високі клени, противні наплічники і про те, що не можна вірити всьому, що кажуть (навіть дорослі).

Ми йшли додому і кидали свої шкільні наплічники.

Першим кидає Гришка. У нього рюкзак найгірший — страшний, старий і зім’ятий. Не рюкзак, а лантух якийсь!

— У-у-у-х…

Наплічник підлітає вгору, майже торкаючись віття дерев, і смачно ляпається вниз.

— Ну таке… — кажу я.

А сам налаштовую себе, що треба кинути вище. Інакше як? У цьому і смисл — хто кине вище, той і виграв.

Тому я гарненько готуюсь до кидка: хапаю свій наплічник за клямки, зважуючи його вагу (на щастя, там пенал, доволі нічогенький), правою рукою кілька разів розмашисто прокручую в повітрі, набираючи потрібної реактивної сили, і запускаю «снаряд» у повітря, вклавши в кидок усі сили, які були.

Мій рюкзак підлітає вище, пікової точки досягаючи вже у гілках, а потім, шурхочучи в листі, падає на асфальт, доповнюючи звук падіння торохкотінням пеналу.

— Оце так бумкнуло! Йуху!!

Такий був у нас з Гришкою ритуал — в останній день школи по дорозі додому ми кидали наплічники. Так було минулого року, так є зараз, так буде наступної весни. Без змін, точно і стабільно.

Бо ритуал — діло святе.

Сьогодні з нами був ще й Гайтавер. Його наплічник був найдорожчий з усіх наплічників усього класу: чорний, з металевими застібками і купою кишень. Гривень 200 коштує, не менше.

Такий кинути — особлива честь! Та Гайтавер не поспішає. Або просто, як завжди, просто не розуміє, що відбувається.

—  Треба кинути рюкзака. Хто вище. Дійшло? — пояснював йому Гришка.

—  Шо «дійшло»? — блимав очима Гайтавер.

—  Та не шо, а «хто»! — уже нервував Гришка.

—  Треба просто кинути рюкзак вгору. Над собою чи у гілки дерев. Так прикольніше, — втрутився я, показуючи рукою в небо. — Дійш… Тобто, поняв?

—  А, так ти зразу б і сказав! — басонув Гайтавер.

— Та я так і сказав… — знизав плечима я.

Гайтавер на це знову заблимав очима, не зводячи з нас із Гришкою погляду.

— Ну шо ти завис? — вигукнув я. — Давай!

— Шо давать? — не зрозумів Гай.

— Рюкзак!

Гайтавер простягнув мені свій наплічник.

— Та не давай, а давай! Тьху ти, давай кидай! — аж стрибав Гришка.

Гайтавер з усього маху зашпурив свій наплічник у кущі, на що я вибухнув реготом. Гришка ж, уже червоний від гніву, схопив наплічник Гая і помчав уперед. Порівнявшись із кленом, він зашпулив рюкзака прямо в гілки, але сам не втримався і гухнув на асфальт.

— Е-е-е-е… — тільки і сказав на це Гайтавер.

— Мда, — сказав я, підбігши.

Для Гайтавера було відразу дві новини, і всі погані. Клен був дофіга великим і розмашистим. Це перша новина. Друга — наплічник застряг на гілці цього клену, причому на аж десь у кроні дерева.

— Ти диви… — сказав я, видивляючись. — Як на гачку повис.

Гришка підійшов і аж присвиснув.

— Ну ніфіга! — сказав він, погано приховуючи радість (ніхто з нас так високо ще не кидав).

— Та яке «ніфіга»? — обурився я. — А як його знімати?

— Сам упаде, — буркнув Гришка.

І ми стали сперечатись, махаючи руками, а потім взялись кОпати один одного ногами, сичачи, як змії, і загрібаючи хмари пилу. Останнє у нас виходило так добре, що курка, яка з самого ранку гуляла біля школи в пошуках халявного смачного сміття, закам’яніла, уважно вивчаючи нашу техніку гребіння то одним, то іншим оком.

Тим часом Гай просто стояв поряд, невідривно дивлячись на свій наплічник, ніби гіпнотизуючи гілку, щоби та зламалась абощо.

— Сто пятдесят! — нарешті сказав Гайтавер.

— Шо «сто пятдесят»?

— Сто пятдесят гривень. За стільки мені його купили.

Гришка аж кулаки опустив.

— Погані діла…

— Мда…

— Угу…

Ми стали думати, що робити, і нічого кращого не придумали, як спробувати збити наплічник камінням. Я швидко знайшов у траві кілька шматків цегли і почав кидати.

Фурх… Хрусть! Бух! Перший шматок цегли пролетів крізь листя і впав на землю. Другий вдарився об стовбур і мало не бемкнув мені в лоба, а от третій «снаряд» нарешті потрапив у ціль! Але наплічник від удару лише слабо ворухнувся і зі свого місця не зіскочив. Сподобалось йому там висіти чи що?

Гришка ж кидав краще — він влучив відразу першим кидком. Можливо, це в нього вийшло, бо кидав він не кострубату цеглу, а звичайні камінчики, які від дивом знайшов у кущах неподалік. Це заняття йому так сподобалось, що він то відступав, то підходив ближче до дерева, примружуючи очі і перед кожним кидком розминав руку, вирівнював дихання, як снайпер перед пострілом, і навіщось стрибав по доріжці (мабуть, розминався, але виглядало це дуже по-дурному).