Глава 43

Маша

Я слухала Іллю з відкритим ротом і дивувалася, чому в нашому невеликому місті я не чула про такий здоровенний скандал. Звісно, чутки про вагітну старшокласницю ходили. А вони щороку є до того ж не завжди правдиві, як от і виявилося з Іллею та тією дівчиною.

– Ну Світлицький і тварюка! – підсумувала я. Ми уже прийшли до курортної зони, перед нами з'явилися перші бази відпочинку, крайні та тихі.

– Ну якось так, – знизав плечима Ілля й усміхнувся осяяною посмішкою. Мені подобався його чудовий настрій і хотілося вірити, що це через мене хлопець такий радісний.

– І тому ти так не хотів, щоб я пила алкоголь? – запитала розгублено.

Ілля кивнув.

– Якоюсь мірою я навіть радів, що вожаті нас застукали й Світлицький дременув. Ти залишилася зі мною...

Марченко поцілував мої пальці, які були в його руці, і я змушена була усміхнутися від того жесту, – серце билося з трепетом.

– Піца чи «Аризона»? – знову уточнив Ілля.

– Піца! Тільки я пригощаю.

Ілля хотів було щось заперечити, проте я його перебила:

– Ні! Я! Пригощаю! Бо мені так хочеться! І не треба перечити. Вважай, я відплачую за те, що не покинув мене напризволяще, коли я сиділа на колоді з великою пляшкою «коли» в руках.

Здається, мої доводи на хлопця подіяли й ми пішли до затишної піцерії, що знаходилася неподалік. Мені це невеличке кафе подобалося тим, що тут було тихо. Грала спокійна музика, а відвідувачі розмовляли за пізньою вечерею. А ще тут надзвичайно приємно пахло сиром. Цей аромат прямо таки дурманив і хотілося замовити всі-всі види піц.

– Хочу гавайську! – захоплено сказала Іллі, коли ми сіли за столик та розгорнули меню. Слинки текли від назв та картинок, я розглядала все жадібно.

Ми замовили дві невеликих піци й стали чекати. Я гортала меню й дивилася на піци голодними очима. А Ілля дивився на мене.

– І як ви тепер живете під одним дахом?

– Як на полі бою!

Подивилася на Іллю та зрозуміла, що він жартує. Надто веселий вид у нього був.

– Насправді просто ігноруємо один одного, аби не засмучувати батьків конфліктами, – підтвердив мої здогадки хлопець.

– Які хороші сини! – зауважила з сарказмом, проте Ілля мій жарт не оцінив.

– Маша, може годі вже про мене?

Ми розмовляли про школу, останній випускний рік. Дізналися про те, що хочемо вступати в один і той самий виш та майже на одну спеціальність. Це було так незвично, але разом з тим радісно. З кожним днем у нас знаходилося все більше спільних інтересів.

Принесли піци, й ми накинулися на них, наче з голодного краю. Їли руками, не соромлячись одне одного.

– Так смачніше! – усміхнувся Ілля і я була повністю з ним згодна.

Гарячий сир, що розтягувався у тонкі нитки, і золотиста скоринка, яка хрумкотіла, робили цей вечір бездоганним. Я ні разу не пожалкувала, що ми втекли з табору. А влетить, то влетить. Хіба вперше?

Коли залишився останній шматок піци, я дивитися на неї більше не могла, Марченко теж відкинувся назад і мав сонний вигляд.

– Правильно, поїли та спатки, – пожартувала я.

– Ніколи спати, Маша! У нас ще вся ніч попереду, – Ілля подивився на годинник і уточнив: – хоча до сходу сонця залишилося три-чотири години.

– За чотири години можна до Києва дістатися, – підмітила я, знаючи, що автобусом трястися не менше семи годин.

– Ну у всякому разі пригод ми собі знайдемо... – пробурмотів Ілля, занадто підозріло дивлячись у сторону входу, який був за моєю спиною. Я навіть розвертатися не хотіла, уже знаючи, що нічого хорошого там не буде.

– Хто там? – запитала скривившись. – Хто цього разу? Саша? Вітя? Новий директор?

Я вже відчувала той ганебний сором, який чекав мене після такої несподіваної зустрічі. Проте Ілля повільно захитав головою, а його очі повільно проводжали нового відвідувача, який судячи з усього підійшов до бару.

– Світлицький? – звівши брови докупи, спробувала вгадати. Богдана бачити мені хотілося навіть менше, ніж когось з вожатих.

– Та ні, це наш старий знайомий, Маша...

Я не витримала й повернулася. Біля барної стійки стояв Василь. Той самий чоловік, з яким у нас виник конфлікт в «Аризоні». І все було б нічого, якби з цим дядьком, що чекав свій напій, ми не зустрілися поглядами. Та дідько б його побрав!

Я швидесенько відвернулася, проте було запізно. Василь, щойно отримавши свій алкоголь, опинився біля нас.

– О, молодьож! А я вас знаю!

– Почалося... – пробурчала тихо сама до себе, опустивши погляд на пластикову склянку заповнену майже до країв світло-медовим пивом, що тримав Василь. Він сів на вільне місце біля нас і поставив свій напій на стіл. Так і хотілося йому зауважити, що його ніхто не запрошував у нашу компанію, проте я не наважилася. Людина п'яна, мало що. Провокувати таких не варто.

– Ви це будете доїдати? – запитав чоловік, тицяючи пальцем на піцу. Я захитала головою.

– Пригощайтеся, – Ілля люб'язно показав рукою на останній шматок. Мені було зовсім не шкода тієї піци, лиш би Василь залишив нас, проте він нікуди не спішив іти.

Чи то піца була смачною, чи наша щедрість так вплинула на чоловіка, але він аж засяяв, тягнучи до рота смакоту. І таким кумедним та простим раптом мені видався, що я навіть усміхнулася. А коли переглянулася з Іллею, то зрозуміла, Марченко такої ж думки, як і я.

– Ох, дітки! – Василь аж прицмакував від задоволення. – Нагодували старого. А я ж, бідний, не їв нічого цілий день. Ні крихти в роті не тримав!

– Зате краплину тримали, і не одну! – не витримала я.

Василь суворо подивився на мене, пригрозив пальцем, наче маленькій, дожовуючи залишки нашої піци, а потім засміявся. Зареготав, наче я йому тут анекдот розповіла. Мене навіть в ступор кинуло від його сміху.

– То мене життя зобов’язує, – знайшов оправдання чоловік, – ні хвилини спокою.

Далі Василь став нам жалітися на своє важке життя, де йому доводиться з рання і до вечора ходити пляжем та продавати креветки з мідіями. Проте віри я йому не йняла, адже зазвичай у таких людей засмага кольору чорного шоколаду. А у нього максимум темно-бежевий, світло-коричневий з натяжкою. Про це я йому й заявила, геть втративши страх. Мабуть, знала, що Ілля захистить, тому й розпускала язика.

– Ет, все ти знаєш, Миколайовича дочка, – сумно махнув рукою Василь і піднявся з-за стола. – Бувайте здорові, дурні діти, не поминайте лихом!

І, взявши в руки недопите пиво, пішов собі далі шукати пригод. Я лише очі закотила. На відміну від мене, Іллю цей чоловік не дратував, а навпаки, добряче розважив.

– Пропоную відвідати «Аризону»! – Ілля поклав долоні на стіл та змовницьки подивився на мене з усмішкою, я навіть відчула, як всередині все заспівало від тепла.

– Сподіваюся, ця ніч все-таки ніколи не скінчиться!