Ілля
Тітка Ніна ніколи мене не сварила. І не тому, що мама померла, не через те, що жаліла. Просто у нас з нею були доволі довірчі відносини. Я ніколи їй не брехав, тим самим завойовуючи довіру. А вона і собі завжди розраховувала на підтримку. І ще пробачала мені мої «косяки».
Коли вона зателефонувала з проханням зайти до неї, я одразу ж пішов, хоча хотілося залишитися з моєю Машею та розповісти нарешті про все.
Постукав у двері тітчиного кабінету, проте мені ніхто не відчинив. Секретарка, Світлана Сергіївна, жінка похилого віку, десь пропадала. Втім, вона вічно прикидалася зайнятою, аби не сидіти на місці. Хоча то була її робота – сидіти за столом перед тітчиним кабінетом.
– Тітко Ніно! – гукнув, відчиняючи двері. – Ви тут? Я прийшов...
Тітка сиділа на дивані, тримаючись за серце, й важко дихала. Її погляд застиг на шафі з документами, що стояла навпроти. Мені аж зле стало від її змученого виду.
– Тітко!
Я кинувся до неї та вхопив за вільну руку.
– Ой, болить... – засопіла вона. Її обличчя вкрилося потом.
Миттєво набрав номер швидкої та викликав бригаду. Залишалося тільки чекати. Я картав себе за те, що поняття не мав, як їй допомогти. А ще молився, аби з нею все було добре. Тітка Ніна час від часу закривала очі й дуже важко зітхала.
– Тримайся, тітонько, – благав її, обіймаючи, – тримайся. Ти у нас сильна, я знаю.
– Ой, Ілля, – застогнала вона, – аж дихати важко...
Нарешті об'явилася Світлана Сергіївна. Ох, який я був злий на неї та її вічні походеньки! Секретарка покликала вожатих, які знали, що потрібно робити. Саша прийшла першою, знайшла в аптечці анальгін, і допомогла тітці прийняти його.
Швидка приїхала за сімнадцять хвилин. Тітку Ніну оглянули, зробили якийсь укол, а потім винесли на ношах і завантажили в карету швидкої. Мені дозволили поїхати разом з нею.
– Добре... що ти все-таки прийшов, Ілля... – шепотіла дорогою тітка. А я попросив її мовчати, берегти сили.
В лікарні її одразу ж повезли на лікування, а я залишився заповнювати документи. А потім просто чекав, сидячи у коридорі. Зателефонував татові. Він сказав, що терміново виїжджає.
Ввечері лікарі повідомили, що тітці легше, проте відвідати її не пустили. Мені не залишалося нічого, як піти ночувати у тітчину квартиру, що знаходилась неподалік лікарні. Дорогою зателефонував Маші, аби все розказати.
Маша
Коли Ілля розказував про Ніну Кирилівну, в мене аж серце стискалося від жалю. Хоча хлопець і словом не обмовився щодо причин її поганого стану, я відчувала провину перед директоркою. Їй стало зле через мене, тут і до ворожки не ходи. Слухала Іллю й кусала губи, подумки проклинаючи Богдана Світлицького. Хоча я й мала голову на плечах, винним вважала його. Мабуть, так мені хотілося. І я вирішила поговорити з ним. Виказати своє невдоволення прямо в обличчя.
Так хотілося розпитати Іллю про секрет, але розуміла, – йому не до цього. Довелося приглушити свою цікавість.
Як би мені не хотілося прощатися з Іллею, та все ж довелося це зробити. Принаймні він пообіцяв зателефонувати перед сном.
Ну а нас чекала вечірка на пляжі. Ні, тікати крізь шпарину в паркані ніхто не збирався, перелазити через ворота теж. Просто таким чином керівництво табору вирішило заохотити нас не робити дурниць. Хоча, мені здається, ніхто й не збирався (я так точно!).
Не знаю, чия то була така геніальна ідея, але вечірка задалась. Ніхто не очікував на таку цікаву тусовку. Пляж освітлювали гірлянди. Ну і ще трохи вогнище. Лунала неголосно музика. Хтось кидав м'яча один одному, хтось просто сидів. А були й ті, що танцювали.
В центрі цієї немаленької тусовки на кріслах-мішках сиділо п'ятеро вожатих. Серед них були й Саша з Вітею.
– Їм тільки кальяну не вистачає! – підмітила Настя, яку ми ледве вмовити піти з нами.
– Це точно! – підтримала її Женя.
Ми приєдналися до дівчат з нашої команди, які сиділи на покривалі й грали у карти. Була серед них і Софія. Дівчина розгублено глянула на мене, коли я сіла поряд з Анею. Подруга Іллі, чи хто вона йому була, ніби хотіла щось запитати, та ніяк не наважувалася. Ну і я першою на діалог напрошуватися не збиралася.
Ми сиділи, грали в «Дурня», насолоджувались тихим вечором та шумом хвиль. Чи то яскраві різнобарвні вогники, чи дзвенючий сміх народу робили атмосферу вечірки якоюсь казковою чи що...
Пізніше ми співали гуртом, а Вітя грав на гітарі. Мені здавалося, ніби він це робить для Саші. Ті погляди не могли бути випадковими! І якось мені захотілося, щоб вони були разом. З них вийшла б гарна пара.
Коли всі помалу почали розходитися, мені зателефонував Ілля. Сказав, що приїхав його тато й він затримається в місті поки що. Звісно, я засмутилася. А ще хотіла розпитати про ту цікавенну таємницю, але так і не наважилася.
Поки розмовляла з моїм Хвостиком, відбрела від своєї компанії й опинилася біля паркану. Саме там, де в мене «побачення» з Пилиповичем відбулось. Хоч і до нашої вечірки було як рукою сягнути, темінь стояла непроглядна. Постояла, подивилася на світлячків, що серед хвиль ховалися, й зробила кілька кроків з наміром повернутися до подруг. Проте почула знайомий голос. Навіть більше. Знайому фразу, що адресована була явно не мені.
#113 в Молодіжна проза
#1342 в Любовні романи
#641 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 25.01.2022