Глава 32

Слухала море, що давно заглушило музику з нещасної колонки, яка благала власника хоч трішки підзарядки. Намагалася розібратися у собі. Я ж так хотіла, щоб Богдан Світлицький був моїм! Хіба не цього я хотіла? Так! Я хотіла бути з Богданом і до біса того Іллю з його дурними вибриками. Поклала щоку на плече Світлицькому. А що? Приємно. Вирішила, що просто варто почекати й почуття з'являться і серце швидше заб'ється.

–Ніяк не надивлюся у твої чарівні очі, – на вухо прошепотів Богдан. – Дозволь тебе поцілувати...

Серце заворушилося. І хоча він не дивився в мої очі, все одно було приємно.

«Ти ще запитуєш!» – хотіла сказати я, проте нам завадили.

–Маша, а можеш свій телефон позичити?

Засунувши руки в кишені, з серйозним виразом обличчя до нас підійшов Ілля.

–Уявляєш, свого не можу знайти. Мабуть, десь загубив.

Гадаю, настільки сердитих, гнівних поглядів жодна жива душа від мене не отримувала. Хлопець навіть не усміхався, наче ідіот, як робив це раніше, коли я злилась. Мене тут цілувати зібралися, а він, гад, влазить... Змусила себе заспокоїтися. Тицьнула в руки Іллі свій смартфон.

–Там пароль...

Договорити мені не дав.

–Я знаю, сім-вісім-вісім-сім.

Втомлено прикрила очі. Він мене дратував. І можливо, Ілля дійсно згубив свій телефон. Але в моїй голові літало стільки отих «але»... Якого дідька підходити саме до мене? У нього тут купа друзів та знайомих. Я так злилася на Іллю, що й забула про Богдана, який мене обіймав.

–Марійко?

Усміхнулася широченно й подивилася в Богданові очі. В них відбивалося світло вогнища.

–Так?

–Прогуляємося?

Наші пальці переплелися. Хлопець провів рукою по моєму волоссі, пройшовся пальцями по вусі, а потім вниз до підборіддя. Усміхнувся так, що в мене аж мурашки тілом пішли, й потягнув у протилежний бік від табору. Туди мало хто ходив, адже там починався обрив.

–Маша, а чи знаєш ти як сильно мені подобаєшся? – запитав, притягуючи до себе.

Все це для мене було так бентежно. Одночасно хотілося того поцілунку, але разом з тим боялася страшенно. Раптом щось не так? Раптом у мене не вийде? Поки я задумалася над тим, як все це відбуватиметься, Богдан ніжно полоскотав мою шию кінчиками пальців, а потім змусив підвести голову. Його губи доторкнулись до моїх зовсім несподівано. Перше, що відчула, – свіжа м'ята. Від того губи здавалися прохолодними. Я поняття не мала, що робити. Розтуливши трішки рота, одразу ж відчула, що Богдан легенько прикусив мою губу.

В голові запаморочилося. Боялася, що роблю щось не так. Картала себе за те, що могла б і розпитати дівчат про те, чого не вміла.

Богдан ще сильніше мене обійняв. Його руки ковзали по моїй спині. А я свої тримала на його грудах, чомусь стиснувши в кулак.

Ми цілувалися хвилин з десять. І я не могла сказати, що мені це приносило якесь неземне задоволення. Було відчуття, ніби я роблю щось не так.

–Марійко, нема сил терпіти...

Рука ковзнула по плечі, погладила шию, а потім стала опускатись нижче.

Я запанікувала. Чомусь миттю здогадалася, на що він натякає. Та аж ніяк не почувалася до цього готовою. Хотілося тікати світ за очі. Зробила малесенький крок назад, впираючись руками в груди Світлицького. Захитала головою, хоча він і не бачив, мабуть.

–Вибач... але ні...

Богдан зрозумів мене. Взяв мою руку та повів назад до вогнища. Ми сіли на колоди. Хлопець дістав звідкілясь пляшку коли й запропонував мені.

–Хочеш? – запитав з милою усмішкою на вустах.

Якесь дивне відчуття в грудях з'явилося. Передчуття чогось недоброго. Поглянула на колу. Пляшка була заповнена аж під саму кришку. Зазвичай, виробники таким не «грішили».

–Що там? – запитала, беручи в руки дволітрову пляшку.

–Ти знаєш, – посміхнувся Богдан так хижо, що в мене аж в душі все похололо.

Здогадувалася, що там алкоголь. Раптом зрозуміла, чому Богдан такий веселий та сміливий. Я не хотіла його куштувати. Бо була добряче обізнана, до чого призводить «зелений змій», як називає його бабуся. Наш сусід-пияка, Артем Забійло, добряче залежав від «чарки», а потім ще й помер, бо печінка не витримала такого згубного способу життя. Не дуже хотілося закінчити, як Артем.

Богдан відкинувся назад, обперся долонями об колоду, закинув ногу на ногу й став задоволено дивитися на мене, очікуючи, що я зараз відсьорбну трохи цієї отрути. За спиною Світлицького помітила Іллю. Хлопець заперечно хитав головою. Я скривилася до нього. Богдан обернувся й, помітивши Марченка, радісно підхопився на ноги.

–О! – вигукнув. – Ілля! А ми тут з Машею перед вибором – бути чи не бути?

Богдан поклав руку на плече Іллі й вони разом підійшли ближче. Я досі тримала в руках пляшку.

Марченко дивився мені в очі. Здавалося, що його не турбує рука ворога на плечі, не турбує, що відбувається навколо. В тому погляді було одне прохання – не пий. І я абсолютно з ним погоджувалася. Але так хотілося насолити Іллі за все! Зробити це на зло! Всупереч всім його пересторогам.

–Марійко! – сказав задоволено Богдан. – Ти ж хочеш, я знаю. Ілля, твій хороший друг, не проти. Правда ж, Ілля?

Світлицький майже висів на Іллі. Не тому, що був не тверезий. Просто навмисне провокував хлопця.

Ілля мовчав. Дивлячись в його очі, задумалася. А дійсно, що тут такого? Ну зроблю я кілька ковтків. Ну то й що? Від цього світ на друзки не розсиплеться. До того ж не факт, що я взагалі сильно сп'янію. На всіх алкоголь діє по-різному. Якби Ілля сказав, чому так не хоче, щоб я пила алкоголь, якби він хоча б щось сказав, а не просто дивився, наче я його зраджую...

Відкрутила пробку й поклала її на колоду. Знову подивилася на Іллю. Нуль реакції. Навіть не кліпнув.

Я не спішила пити. Мене так дістала їхня ворожнеча, ця дурна гонитва не зрозуміло за чим. Богдан відпустив Іллю й знову сів біля мене. Забрав пляшку, взяв мої руки у свої.

–Марійко, – заговорив задоволено, – тобі сподобається. Випий і відчуєш, що в тебе крила з'явилися.

Говорив, наче змій-спокусник. Не інакше. Відпустив мої руки, знову тицьнув у них пляшку. Пішов до Іллі, який стояв стовпом. Мені це почало набридати. Цирк якийсь влаштували. Стала сердитися на обох. Посперечалися на мене чи що? Така злість раптом взяла. Сердилася я на Іллю. Не встигнувши розібратися з почуттями, підняла пляшку двома руками й навіть уже хотіла відпити, але раптом почалася якась метушня. Всі розбігалися, хто куди. До Богдана підлетіла одна з «курочок», які ходили з ним до «Аризони», вхопила за руку й потягла в протилежну сторону від моря, прямо у вербові кущі. Ілля опам'ятався, озирнувся за спину й, накинувши каптура, підбіг до мене. Проте було вже запізно. Мені в очі світили ліхтариком.

–Це Коваленко Марія, – гукнув чоловічий голос. Мабуть, належав він вожатому.

Приїхали...