Глава 30

Ілля

Не міг я більше дивитися на Машу як раніше. Здавалося, що дівчина після моєї розповіді вважає слабким. Даремно я це зробив. Даремно розповів про те пекло. Лежав на ліжку, закинувши руки за голову, дивився на стелю та слухав, як тихо хропе Іван. І ті дивні звуки приземляли, допомагали не загрузнути в спогадах. Я розповів Маші лиш одну соту з того, що пережив, а стало набагато легше. Мабуть, таки варто було відвідати психолога, як наполягала тітка Ніна. Але зізнаватися в цьому їй краще не варто. Бо оте «я ж говорила!» гірше над усе.

Так і не зміг заснути до ранку. Все думав та думав... Вирішив діяти по ситуації.

Маша

Спала я доволі міцно, а коли прокинулася, то першим ділом подумала про Іллю. Хотілося його побачити. З нетерпінням чекала зарядки, сніданку за одним столом, змагань. Нарешті нам не потрібно було відбувати рабство на кухні й ми могли б провести час разом. У передчутті прекрасного дня, я ретельно вмивалася, чистила зуби. Обрала найсимпатичніший, на мою думку, одяг – сині джинсові шорти й футболку з оголеним плечем. Волосся заклала у дві ґулі, подивилася в дзеркало, усміхнулася. Дівчата підколювали мене, мовляв, закохалася, а я лиш загадково усміхалася й продовжувала розглядати себе у дзеркалі. Закохалася чи ні, а серце ворушилося в грудях, коли думала про Іллю.

Думати про те, що хлопець ввечері не попрощався, не хотілося. Переконувала себе в тому, що просто не почула. Щоправда, добряче проревілася перед сном. Але то було вчора (хоча теоретично, вже сьогодні, адже прийшла я до кімнати, коли за третю годину перевалило). А сьогодні дуже кортіло побачити Іллю.

Але щось пішло не так. Під час ранкової зарядки Ілля лише помахав мені здалеку рукою у відповідь на мої радісні розмахування. Знітилася, адже все ж щось було не так. Але опускати руки наміру не мала. Хіба ж після того, що ми знали одне про одного можна залишатися... ким? Простими знайомими? Друзями?

Так я й гадала до тих пір, поки не побачила під час сніданку пустий стілець Іллі. Намагалася й знаку не подати, аби дівчата нічого не запідозрили. А саму аж колотило всередині.

–А де це Ілля? – першою запитала в мене Настя.

–А я почім знаю? – знизала плечима й поглянула в бік стола, за яким зазвичай Богдан сидів. Ми зустрілися поглядами зі Світлицьким і я не довго думаючи широко йому усміхнулася. Хоча в душі вирувала буря. Той неспокій так колотив у мені, що я стала поводитися нерозумно.

–Я думала, що причиною твого гарного ранкового настрою був Ілля, – сказала Вікі, коли я нарешті сіла за стіл. – А тут он воно як...

–Здався мені той Ілля, – буркнула. А в серці закололо від образи. Ну і як він посмів після вчорашнього дати задню? Дурень! Якби не дівчата, розплакалася б прямо тут. А так не хотілося показувати, що Ілля мене ігнорує. Тим більше бігати й шукати його уваги.

Ілля

–Здався мені той Ілля...

Я аж відсахнувся. Мене звісно й раніше кидали та обманювали люди, але не після того, як я їм довірився.

Стояв неподалік стола та дивився в спину Маші. Те, що я відчував, словами не передати. Біль від зради? Неприємне здивування? Розчарування? Мабуть, все одразу. А вона просто сиділа та спокійно їла.

Все ж варто було підійти під час зарядки та побачити її реакцію на мою появу, можливо, не так неприємно було б зараз. Але я чогось надто хвилювався побачити в її погляді жалість та неприязнь. Тепер розумію, що недаремно.

Настя, що сиділа обличчям до мене, підвела погляд і витріщилася. Мабуть, на моєму обличчі було занадто багато емоцій. Дівчина, тримаючи ложку біля рота зиркнула на Машу, потім на мене, знову на Машу. Вона хоч і ніколи не проявляла особливого інтересу до того, що відбувається навколо неї, все прекрасно зрозуміла. І збиралася от-от щось сказати. Тому я розвернувся та пішов геть, все одно апетит зник після слів Маші.

Маша

–Е-е-е... – промукала Настя, дуже дивно дивлячись на мене. Вона застигла, тримаючи ложу в повітрі, час від часу поглядаючи в сторону виходу.

–Що? – втомлено запитала й обернулася. Оглянула їдальню, нічого дивного не помітивши. Всі спокійно їли, гомоніли собі. Я знову повернулася до сусідки й стала дивитися на неї в очікуванні пояснень. Мені здалося, ніби вона вагається. – Що?

–Та нічого... – тихо відповіла й засунула ложку з супом в рот.

Я знизала плечима й теж продовжила снідати. Настя ще з дитинства дивною була. Чого тільки варте її неадекватне захоплення гороскопами...

Богдан чекав біля входу в їдальню, щойно ми з подругами вийшли з дверей, як він широченно усміхнувся, зрадів, побачивши мене. І неможливо було йому не відповісти, адже хлопець мав такий милий вигляд.

–Марійко, радий тебе бачити! Маєш гарний вигляд!

–Дякую! – аж зашарілася від його компліментів.

Дівчата пішли, а ми залишилися стояти неподалік їдальні. Хлопець сяяв. І мені хотілося вірити, що це саме я підіймаю його настрій.

–Хотів запросити тебе сьогодні на прогулянку ввечері, – м'яким, приємним голосом запитав мене, дивлячись у вічі, – якщо ти не проти звісно?

–Я тільки за! – відповіла радісно й сплеснула в долоні.

–Добре, – кивнув хлопець. Ще трішки подивився в мої очі й пішов десь у своїх справах. А я так і залишилася стояти на місці, дивлячись йому услід. Здавалось би, що це те, чого ще вчора я хотіла, але чомусь особливої радості не відчувала.