Глава 29

Ілля

Мені здається, що немає нічого страшнішого, ніж бачити, як життя найріднішої для тебе людини повільно йде геть, а ти абсолютно безсилий.

–Моя мама померла від раку, – сказав я Маші. І це було дуже боляче. Ділитися цим я не любив. Звісно, друзі знали, але ніколи не підіймали цієї теми. Я навіть не впевнений, що саме я їм розповідав про ті події. Не дуже пам'ятаю той час. Хіба лиш страждання мамині, таке неможливо забути. Від спогадів волосся на потилиці підіймається й тіло кам'яніє. А ще болить. Добряче болить. В області серця.

Відчув, як маленькі прохолодні пальці всунулися в мою долоню. Стиснув їх обережно й невесело усміхнувся. Маша-Маша. Ти мене розриваєш на сотні частин.

–Ти можеш поділитися, обіцяю, що нікому не розповім.

Голос дівчини був тихим, спокійним. Знав, що вона нікому не розповість, але... бляха, як же важко вивертати себе навиворіт.

–Все почалося з того, що у неї боліла голова. Часто. Мама пила таблетки проти мігрені. Спершу дві вдень, потім три, чотири... Я не знаю, чому вона з самого початку не пішла до лікаря. Тато наполягав, а я тоді нічого не розумів, виповнилося лише одинадцять. Знав, якщо болить, то треба жаліти. Тому й жалів її.

Стільки спогадів вигулькнуло, що я й не знав, які розповідати Маші, а які краще приберегти у пам'яті для себе. Мій день народження, останній новий рік разом, Різдво у бабусі, міжнародний жіночий день. Поїздка на море... Несила терпіти біль і нарешті візит до лікаря. Те страшне слово з трьох букв... Блідий тато і змучена схудла мама, що в німому криці закриває долонями рот. Пам'ятаю навіть її манікюр темно-коричневого кольору, який де-не-де облущився.

Не хотів навантажувати Машу тим жахом, який досі переслідує мене час від часу, тому просто вирішив розповісти про свою маму.

–Антоніна Марченко, але всі звали її Тонею. Вона любила солодку соломку, піцу з шампіньйонами, аромат чоловічих парфумів та море. Останнє взагалі обожнювала, тому ми відпочивали часто. Дуже часто. Мінімум тричі на рік. І де ми тільки не були... Найцікавішим було те, що мама завжди розповідала якісь факти про те море, де ми відпочивали. Коли я сиду на пляжі перед заходом сонця, то бачу її. Вона лежить на лежаку, спершись на лікоть і читає книгу. На ній чорно-білий купальник, такий же капелюх і сонцезахисні окуляри. Моя мама була дуже гарною. Не даремно ж тато в неї закохався. З першого погляду.

Хмикнув про себе, усміхнувся. Бач, як в житті буває. І хоча я зовні з мамою одне обличчя, вміння любити мені передалось від тата. Чи то я просто у нього навчився. Хто зна.

–їй було тридцять п'ять, коли...

Стиснув зуби. Кажуть, що хлопці не плачуть. Але занадто боляче. І справа навіть не в тому, що я її втратив, а в тому, що мені шкода було маму, адже вона жахливо страждала.

–Після хімієтерапії, та й до неї ще, схудла. Сама на себе була не схожа. А очі... Очі повільно згасали.

А я ж пам'ятав вогонь, що палав у них. Пам'ятав, як вона раділа життю, як пританцьовувала, коли ми йшли в кіно у вихідний. Брала мене за руки й кружляла. А я червонів, дурень, було соромно.

Ми наблизилися до табору. Йти залишалося кілька хвилин. Я зупинився.

–Вони відправили її помирати додому. Сказали, що нічого вдіяти вже не можуть. Занадто пізно...

Захитав головою, відчуваючи, як мокріють очі.

–Це було жахливо. Вона мучилась майже тиждень. А одного дня зранку прокинулася і сказала, що здається помирає. Так і сказала, Маш. Швидку не дочекалася.

Я не дивився на Машу. Мені стало соромно за сльози, хоча їх було не багато. В мільйони разів менше, ніж тоді, коли мами не стало.

–Краще б її збило авто, – підсумував і відчув, як Маша сама влізла в мої обійми. Притулилась щокою до ключиці й завмерла надовго. З часом я відчув, що мій одяг намок від її сліз.

Маша

Мені так було шкода маму Іллі, що я не стрималася. Плакала на його плечі, думаючи про те, що ми друзі по нещастю. І таким близьким він мені здавався, рідним, що я готова була на все заради нього. Навіть стояти отак цілий день. Проте Ілля незабаром заворушився, вивільнився з моїх рук та хриплим голосом сказав:

–Ходімо, Маша. Скоро світанок.

За десять хвилин я вже залазила у вікно, очікуючи на те, що Ілля, як завжди покличе мене невчасно, щоб сказати своє веселе «До завтра!» Але коли я обернулася та поглянула у відчинене вікно, там нікого не було. Сказати, що я засмутилася, це нічого не сказати. Сльози навернулися на очі, я стала думати, що зробила щось не так...