Глава 21

Маша

–Він не вартий тебе, Маша.

Чомусь мене обурили ці слова. Мабуть, вони ображали Богдана. А можливо, я розлютилася, що Ілля зіпсував такий хороший момент. Вивільнилася й стала навпроти хлопця.

–А хто вартий? – запитала з викликом. – Ти?

Ілля знизав плечима. Ну звісно, що ж йому іще робити? Не відповідати ж на мої запитання.

Хоч я й відчувала злість, образи на хлопця не тримала. В мені зародилися до нього теплі, дружні почуття. Тепер факт того, що Ілля дівчатам «серця розбиває» мене аж ніяк не зачіпав. Ну спідничник, то й спідничник. Не мені його виховувати.

До табору дійшли мовчки. Ілля чемно допоміг мені видертися на ворота, потім переліз сам й провів до вікна.

–Маша... – гукнув мене тихо, коли я почала залазити всередину.

–Що? – обернулася.

–До завтра.

–До завтра, Ілля. Солодких снів.

–І тобі солодких снів.

Сни мені ніякі не снилися, адже спала я зовсім мало. Ледь відірвавши голову від подушки, попленталася з дівчатами на зарядку. Дорогою проклинала все і всіх, особливо Іллю, який затіяв похід до «Аризони». Якби не танець з Богданом, то нашу подорож можна було б назвати безнадійною. Але я тепер знаю, що теж подобаюся Світлицькому, і ми неодмінно будемо разом.

На зарядці Іллю помітила лише мигцем. Ну і добре! Чому це мені зустрічі з ним шукати!

А от за сніданком зустрілися з ним ближче. Хлопець виглядав бадьорим, повним сил. Мені аж вкусити його захотілося за це. І як тільки в нього виходило? Я ж ледь ноги тягала...

–А ви вже знаєте, що завтра ми йдемо на концерт? – похвалився Ілля моїм сусідками без привітання. Я закотила очі. Коли прийшла вночі в кімнату, дівчата спали, а зранку встала «не з тієї ноги», тому забула розповісти.

–Який концерт? – запитала Вікі.

–Алекса Рікса, – байдуже відповіла й впала на стілець. Їсти хотілося, наче з тритижневого голодування.

–Я б теж пішла, – жадібно сказала Женя, дивлячись на сестру.

–Навряд чи у нас знайдуться гроші на квиток.

Вікі відповіла надто сумно, що мені стало від того ніяково. Начебто я навмисне вициганила в Іллі той квиток. Добре, що Вікі більше нічого не розпитувала.

Після сніданку нам дозволили трішки поплавати в морі. Ми саме йшли на пляж, коли я помітила свої в'єтнамки. Вони стояли біля флагштока, що знаходився у центрі табору. Обперті на стовп, вони були, наче музейний експонат. Зупинилися з дівчатами неподалік, подивилися на цю виставу. Звісно, я могла б їх забрати й далі носити, проте тоді Пилипович одразу їх ідентифікував би на моїх ногах.

–Це вони? – запитав Ілля, який проходив поряд.

–Так, – почервоніла до кінчиків волосся.

–Попрощайся з ними, Маша... Наче з вірним другом...

–Дотепник, – усміхнулася й захитала головою. І ми пішли далі на пляж.

Вода була занадто холодною, що й ноги не встромити. Проте деякі екстремали таки купалися. Навіжені. Ми з подругами сиділи на піску й роздивлялися маленькі мушлі. Хоча на годиннику була лише десята ранку, сонце вже добряче пекло.

–Тобі подобається Ілля? – запитала Вікі. Вона засовувала ступні в пісок, а потім витягувала їх.

–Мені не подобається Ілля.

Чи щиро я відповідала? Так. Ілля мені подобався, але як людина, а не той, кого можна назвати другою половинкою.

–То я можу з ним замутити?

Її запитання мене шокувало. Миттєво захотілося відмовити Вікі від цього.

–Ілля – ненадійний, – сказала, дивлячись у пісок.

–Нормальний він, – встряла Настя. Хотілося її за це прибити. – Мені Ігор розповідав.

–Ох, вічно тобі той Ігор все розповідає!

У мене задзвонив мобільник. «Тато». Згадав про мене, називається. Розмовляти з ним не хотілося.

Встала, відійшла від дівчат, щоб відповісти.

–Слухаю!

–Ого, як офіційно! Привіт, Машо. Як справи? Бабуся розповідала, що ти в таборі.

Голос батька був життєрадісним. І це дратувало. Взагалі все дратувало. І його дзвінок через два дні після пропущеного від мене, і те, що він навіть не знає де я і що зі мною.

–Так, в таборі. Чому ти не перетелефонував два дні тому?

–Вибач, донечко, ти ж знаєш, що в мене робота. До того ж Євген дуже погано вчиться...

Женьку, свого брата, я люблю. Не дивлячись на те, що в нього інша мама. Йому дев'ять і він ще той шибеник. Проте зустрічі у нас бувають не часто, адже живуть вони в іншому місті.

Тато завжди приховує своє небажання спілкуватися роботою. На очах виступили сльози. Намагалася їх щосили придушити, проте не виходило. Дивилася на море та думала, чому все трапилося саме так, як трапилося. Чому мама загинула, а батько не хоче мене знати?

–Алло?

Здається, я занадто довго мовчала.

–Я тут, – сказала тихо й витерла сльози. Важко було говорити, приховуючи свій плаксивий настрій.

–У тебе все гаразд? – занепокоївся тато.

–У мене все прекрасно, просто не виспалася.

–Зрозуміло.

Він навіть не запитав про причину мого короткого сну. У слухавці щось зашурхотіло, почулися чиїсь голоси, а через пів хвилини тато попрощався, посилаючись на роботу.

Поглянула на телефон – час розмови одна хвилина та сорок дві секунди. Мабуть, антирекорд.

Так і залишилася стояти на місці, дивлячись на море. Хвиль майже не було, а вода здавалася блакитною, хоча під берегом була кольору зеленої м'яти.

Ну то й що, що тату немає до мене діла? Зате в мене є бабуся. А ще хороші друзі. Ще раз витерла сльози, глибоко вдихнула солонувате повітря та хотіла уже було йти. Проте хтось підійшов ззаду та раптово вхопив за плечі. Я навіть підскочила на місці та неголосно скрикнула. Звісно ж, то був Ілля. Тільки йому розуму на таке вистачає. Повернулася до хлопця та насуплено буркнула, щоб відчепився. Усмішка швидко сповзла з його обличчя.

–Маша, тебе хтось образив?

–Життя мене образило, Ілля.

Й пішла назад до дівчат. Мало того, що він мене налякав, то я ще досі сердилася на нього за вчорашнє. Зціпила зуби, адже мені не хотілося йти від нього. Та що за дурня зі мною коїться? Я розлютилася на себе, на Іллю, на тата. На весь світ! А потім помітила, що біля моїх подруг сидить Богдан. Стало неприємно, адже він усміхався їм. Хотілося податися світ за очі. Але я все ж підійшла до них. І недаремно. Щойно Богдан помітив мене, так радісно усміхнувся, що в мені аж щось затріпотіло. Я усміхнулася йому у відповідь і його очі засяяли.

–Привіт, Марійко! – весело заговорив. – А я тебе чекав!

–Привіт, Богдане, дуже рада тебе бачити!

Сіла поряд з ним, підігнувши під себе коліна. Подивилася на Іллю, зустрілася з ним поглядом. Він стояв занадто далеко, щоб я могла розгледіти його реакцію. Проте мені здалося, що хлопець сердиться. Відчула задоволення, нехай помучиться, нічого мене злити.