Глава 16

Ілля

Пилиповича я знав особисто, тому не боявся за Машу. Тут радше за нашого майстра варто було хвилюватися, адже настрій дівчини мені не подобався. До того ж вона примудрилася посіяти своє взуття...

Маша дивилася на мене своїми великими гарними очима. Звісно, було надто темно, щоб розгледіти її очі, проте я й так знав, що вони в неї гарні. Здається, мої слова прикували дівчину до землі. Її рот трішки відкрився у здивуванні. Ще б пак! Я майже зізнався їй у симпатії!

Проте Маша не довго почувалася розгубленою. Десь хвилину ми дивилися одне на одного, а потім вона розвернулася й мовчки пішла. Я був зобов'язаний її наздогнати.

Маша

–Маша! Маша!

«Ну за що мені таке покарання? – подумала про себе й пришвидшилася. – Пора зав'язувати з цим дурником.»

–І все ж таки, Маша, де твоє взуття?

Ілля наздогнав мене й став крокувати поруч. Зиркнула на його ноги – в кросівках. Краще вже босоніж по піску, ніж у закритому взутті.

–Полягло в нерівному бою, – огризнулася хлопцеві.

–Тобто?

Ну що за недотепа? Якби хотіла сказати – одразу сказала б.

–Загубила, – відповіла з надією на те, що хлопець нарешті відчепиться.

–А де? Пошукаймо разом.

Ця ідея мені сподобалась. Тобто пошукати в'єтнамки, проте не разом. Не хотілося, щоб Ілля дізнався про те, що я капцями відбивалася від Пилиповича.

–Ніде, – буркнула, зупинилася й стала дивитися на Іллю. В темноті погано бачила його обличчя, проте шосте чуття підказувало, що хлопець широченно усміхається. – Чого тобі?

–Хочу допомогти знайти твоє взуття. Пісок холодний.

–Не холодний.

Пісок був льодяним, але я не могла погодитися з хлопцем. Кожна клітиночка мого тіла хотіла заперечити його слова. Знову почала йти, Ілля рушив слідом. І навіть коли я збільшила темп, він не відставав. Звісно, з такими то копитами!

Далі йшли мовчки. Пролізши крізь шпарину в паркані, зупинилася на мить, щоб прийняти рішення, куди йти – за взуттям чи у свою кімнату. Не хотілося відкладати на завтра пошук в'єтнамок – їх могли зранку забрати та викинути у сміття. Але було трохи моторошно повертатися туди, раптом Пилипович досі на пляжі. Але ж я не сама, зі мною солоний гад...

–Ходім, – сказала Іллі й рушила в сторону воріт, що вели до моря.

Коли я пролізла крізь металеві прути й розвернулася, щоб подивитися, як мій «хвостик» зробить те ж, то наштовхнулася на вельми здивований погляд. Ілля розвів руки в сторони, немов запитуючи мене: «Якого дідька?» Так і хотілося відповісти – лисого!!!

–Як хочеш...

Знизала плечима, розвернулася й пішла. За спиною почула, як хлопець за мить видряпався на ворота, зіскочив у пісок і через пів хвилини уже йшов поряд зі мною.

–І все-таки, Маша, куди ми йдемо? Чесно кажучи, мені страшно. Ти мене позбутись вирішила?

Дотепник. Проте усмішки приховати не змогла. Добре, хоч у темряві нічого не видно.

–Йдемо взуття шукати. Хіба ти не цього хотів?

–Просто турбуюсь про тебе, Маша.

Маша! Маша! Краще б він уже мене Марійкою називав, я його все одно ненавиджу. Вже в голові дзвенить отим «Маша».

В'єтнамки мої так і не знайшлися. Ми обстежили половину пляжу, увімкнувши ліхтарики на телефонах. Мабуть, їх море вкрало.

–Сумно, – підсумувала я, дивлячись на пінисті хвилі. Ілля стояв поряд. Від світла ліхтарика море мало зовсім інший вигляд, ніж удень. Темне, непривітне та холодне.

–Не хвилюйся, Маша. Можна купити інші, – Ілля поклав руку на моє плече.

–Та що ти таке кажеш? – скинула клешню з себе й відповіла з сарказмом: – От завтра в тітки Мар'яни й куплю!

Тітка Мар'яна – продавчиня у нашому невеличкому магазинчику, де є лише солодощі та безалкогольні напої.

–Я мав на увазі не тітку Мар'яну.

–А що?

–Курортна зона не так вже й далеко.

В голосі хлопця звучав виклик. Я посвітила на його обличчя телефоном. Усміхався, гад. Хитро усміхався, адже до курортної зони пиляти не менше трьох кілометрів.

–А ти маєш рацію, Ілля, – кивнула, поки він мружився від яскравого світла, – коли йдемо?

Спершу на обличчі хлопця з'явилось здивування. За долю секунди його темні брови звелися докупи, очі спробували розплющитися, але наштовхнувшись на ліхтарик, знову заплющилися.

–Маша, ти мене засліпити вирішила? – Ілля навпомацки схопив мене за руку й направив промінь світла у пісок. Шкіра покрилася мурахами там, де його пальці доторкнулися до мого зап'ястя. В голові зашуміло.

–Ага, – задоволено усміхнулася, а всередині все аж бурлило від того доторку.

–От завтра й підемо, – хлопець кивнув, підморгнув та попросив вимкнути ліхтарик, аби не привертати лишньої уваги.

Йти туди звісно я не збиралася. Нічого мені більше робити! В мене он Богданчик досі не закоханий, треба цю ситуацію виправляти!

–Маша, прогуляймося пляжем, – запропонував Ілля.

–Не можу, – розвела руками, – пісок холодний.

–Я тобі своє взуття позичу.

Яка великодушність! Так і хотілося сарказмом хлопця закидати, проте зупинилася. Пора було закінчувати нашу прогулянку.

Я йшла назад швидко, Ілля не відставав. За це його прозвала Лисячим Хвостом. Чого Лисячим? Бо хитрий дуже. Щоправда, вголос я своїх думок не озвучила.

Дійшовши до будівлі, яка тимчасово приходилася мені домом, розвернулася й чемно попрощалася з Іллею, побажала приємних снів і знову подумки обізвала Лисячим Хвостом. Хлопець теж попрощався і залишився спостерігати, як я пролажу крізь вікно.

–Маша? – гукнув тихим голосом.

–Що? – різко розвернулася злякавшись і гупнулася потилицею об дерев'яну раму. – Ти не міг зачекати, коли я пролізу?! Здається, поранилася через тебе!

–Маша...

–Та що? – витріщилася на Іллю сердито.

–До завтра, Маша.

Ілля розвернувся й пішов.

–Серйозно?! – сердито прошепотіла в темноту й, зачепившись босою ногою за підвіконня, гепнулася на підлогу, як мішок слизьких медуз. – Бляха! Бовдур!

Дівчата не спали, хоч я й повернулася, коли вже перевалило за дванадцяту. Вікі одразу ж кинулася розпитувати, як пройшло моє побачення.

–Ну що? Він прийшов? Він прийшов? Прийшов?

Очі подруги так захопливо сяяли, нібито мало бути її побачення.

–Не прийшов, – буркнула незадоволено, бо цей біс геть мені настрій зіпсував.

–А в'єтнамки куди поділа? – байдуже запитала Настя. Вона лежала, закинувши ноги на стіну, й читала книгу.

–Ох, ви не повірите, – важко зітхнула, – цей гад...

Розповіла дівчатам історію, що зі мною трапилася, з найменшими подробицями. Вікі навіть рот відкрила від здивування, а Настя тільки усміхнулася, не відриваючись від книги.

–В'єтнамки – справжня дівчача зброя, – сказала Женя і сусідки гуртом розсміялися над моїм маленьким горем.

–Не смішно. У мене тепер одні лиш кеди та кросівки залишились. Як на пляж маю ходити?

–Босоніж, – серйозно відповіла Настя, поклала книгу під подушку й стала розстеляти ліжко.

–Вночі пісок холодний, уже перевіряла...

Ми вмостилися спати, вимкнули світло, проте сон ніяк не йшов. У всякому разі до мене. Не могла викинути з голови цей вечір та Іллю. Усміхнулася в темноту, згадуючи, як він хвилювався за те, щоб мої ноги не змерзли. І хоча пропозиція взутися в його кросівки була так собі, все одно це виглядало доволі мило. От якби він запропонував свої руки, тобто нести мене, я б точно не відмовилася. А хто б відмовився? Ну й що з того, що він з усіма дівчатами так поводиться? Трішки уваги від симпатичного хлопця не завадить...

Маша, Маша.... Сіла в ліжку, поглянула у вікно. Місячне світло пробивалося крізь щільні штори. І де той місяченько був, коли я свої шльопки шукала?

І чому той Ілля не виходить з думок?