Глава 10

Отож, підкорювати Богдана я вирішила привабливим зовнішнім виглядом. Нехай спершу добряче вріжуся в його пам'ять, засяду там на віки вічні, а потім уже й інтелект свій покажу. Головне, щоб він увагу на мене звернув. І ще той Ілля під ногами не плутався! Телепень!

Наступного ранку увібралася у сукню своєї сусідки, напарфумилась, зробила легкий макіяж і... ледь не запізнилась на сніданок, не говорячи уже про зарядку, яку взагалі пропустила. Настрій був бойовим, всередині все аж бурлило від передчуття зустрічі. Мене добряче заповнювали хвилювання. Перед їдальнею ще разочок глянула в люстерко, щоб упевнитись у своїй привабливості, розправила плечі й сміливо відчинила двері. Обвела поглядом приміщення й знітилась, навіть опустила голову від досади. В центрі їдальні, за широким круглим столом, сидів Богдан Світлицький в оточенні симпатичних дівчат. Мабуть, їх було не менше десяти, я не лічила. Оля з Мар'яною знаходились поряд з ним, широко усміхалися до хлопця. Мого (на хвилиночку!) хлопця.

Опустивши голову, понурено попленталася в іншу сторону великого приміщення, де в кутку помітила кучері сусідки по кімнаті. Це ж треба було запроторитися у самий кінець їдальні!

–Це фіаско, братан! – сумним голосом підбила підсумки, плюхаючись на стілець поряд з Вікі. Погляд мій блукав під ногами – весь запал і переможний настрій щезли, наче й не бувало. – Він в оточенні сотні кобр. Ви чому так далеко сіли?

–Все було зайнято, а нас до себе запросив Ілля, – радісно відповіла Вікі.

–Ілля? – мій голос аж заскрипів від досади. Коли я нарешті підвела голову, то помітила, що навпроти мене сидить ця «почвара».

Ілля усміхався, широко відкривши рот. Його такі ідеально-білі зуби, здавалось, виблискували від сонця, що потрапляло на хлопця з вікна. І це дратувало.

–Маєш гарний вигляд! – Ілля підпер рукою обличчя й втупився на мене пронизливим поглядом. Усмішка стала ще ширшою. Ми дивились одне одному в очі. Недовго, всього лиш кілька секунд, але мене це збентежило. Його коричневі райдужки заворожували. Очі хлопця виявились неймовірно красивими... Захотілось усміхнутись у відповідь. Ледве стрималася!

–Гм... Дякую! – і одразу ж повернулась до Вікі. – Завтра ми знайдемо інший стіл!

Сказала впевнено, проте точно знала, що нам це не вдасться. Адже зазвичай всі займають ті ж самі місця й далі. На хлопця вирішила не звертати уваги, ігнорувати, ніби він і не сидів поряд з нами, ніби його гарна усмішка не засіла в моїй голові.

–Ввечері потрібно прийти раніше всіх, – стала я викладати план дій Вікі, – щоб напевне привернути його увагу. Я одягну біле плаття й він точно захоче познайомитись ближче.

Вікі слухала з серйозним виразом обличчя, мабуть, як і я, вірила в цей план на сто відсотків. Настя ж дивилась на мене, наче на божевільну. Хіба що пальцем біля скронь не крутила. Та я не звертала на неї уваги, адже знала, що у нас з сусідкою різне бачення життя. Женя залипла в телефон, затримавши ложку в повітрі. І лиш Ілля вирішив вставити свої п'ять копійок:

–Тобто ти хочеш просто муляти йому очі своїм гарним виглядом і усміхатись?

В цих словах було стільки насмішки, що в мене зуби від злості заскрипіли. Перевела злісний погляд на хлопця й, задерши голову, промовила сердито:

–Не твоє діло! Чого ти взагалі влазиш в нашу розмову?

Для переконливості ще й долонею по столі хлопнула. Дивилась Іллі в очі, але помітила, що навіть ті, хто за сусідніми столиками сиділи, повернулись в мою сторону. А от хлопця це тільки ще дужче потішило, він засміявся вголос, роздратувавши мене остаточно.

–Іди геть, розумнику! – насупила брови й нахилилась над столом в сторону хлопця.

–Це мій стіл, – спокійно відповів він й теж нахилився в мою сторону.

–Стіл не підписаний!

–Я підпишу.

–Пізно!

–Ніколи не пізно.

–Ой, звідки ти тільки такий розумний взявся?

–Мама народила.

–Пффф...

Дивлячись в його очі, я здалась, відступила першою. Не через те, що хлопець дратував, просто в один момент помітила – мені це подобається. І, можливо, глибоко-глибоко в душі мені й на одну коротку мить захотілося продовжити наше спілкування, але після минулого літа у мене розвинулась гостра алергія на бабіїв. А Ілля був саме таким, про нього багато говорили в нашій школі.

Занурившись у роздуми та плани, я прийнялась за сніданок. На щастя, в таборі готували смачно, тому за хвилину вдалося забути про Іллю й ті його погляди. Я все думала, яким ще способом привернути увагу Богдана. Можливо, все ж краще до нього підійти? Чи чекати від хлопця першого кроку? А як він обере іншу? Такого допускати не хотілося. Я повернула голову до центру їдальні – Богдан жваво розмовляв з незнайомою брюнеткою. Дівчина усміхалась йому, аж світилась від щастя. Зітхнула й повернулась до тарілки. Апетит весь пропав. Мовчки поколупавшись у залишках картопляного пюре, дочекалася подруг і вийшла разом з ними у двір.

Дівчата про щось доволі жваво розмовляли, а я стояла поряд похнюплена, невдоволена, розглядала землю, вкриту дрібними камінчиками. Неподалік з кимось розмовляв Ілля. В голові аж закричало: «Ну скільки можна? Чому він постійно поряд?!» Я навіть хотіла обернутись й нагородити цього нахабу злим, ненависним поглядом. Проте щойно повернула голову, помітила Богдана. О, який прекрасний він мав вигляд! Хлопець проходив поряд, наче плив, а його волосся колихалось од вітру.

–Привіт, Марійко! – привітався він й усміхнувся.

В мене аж дух перехопило. Оце справжній хлопець, не те що той нахаба Ілля.

Привіталась у відповідь і скромно всміхнулась. Богдан пройшов повз, залишаючи за собою шлейф від ароматних, смачних парфумів. Ех, ну чому він не зупинився? Провела хлопця жадібним поглядом і спробувала вслухатись у розмову дівчат, проте вони уже змінили тему.

–Фу! Нащо виливати на себе стільки парфумів? – Настя невдоволено прикрила носа. – Дихати нема чим!

–Чудовий аромат! – не погодилась я.

–Ага, аромат мачо дурнуватого, – продовжила бурчати сусідка. Я лише відмахнулася від неї й ще раз подивилася у спину хлопцеві.

Дівчата прийнялись щось обговорювати, проте в розмову не вдавалася, адже в голові роїлися думки, кричали й вихваляли мого Богданчика!

«Який же він симпатичний! Навіть потилиця в нього приваблива. От би погладити те м'яке шовковисте волосся. А ще вкласти свою долоню в його. Ех...»

–Маш, ау!!! – помахала Вікі у мене перед обличчям. – Ти як, згодна?

–Так, так! – кивнула й розпливлася в усмішці – хлопець повернувся в нашу сторону обличчям.

«Ох, ця мила усмішка. Настільки чарівна, що хочеться дивитися на неї знов і знов.»

–Ти точно не проти? – уточнила Вікі.

–Не проти, – широко усміхнулася, коли Богдан поглянув у мою сторону й ми зустрілись поглядами.

«Він точно буде моїм! Сьогодні ввечері. Не пізніше...»

Серце застукотіло, коли уявила нас разом. Він, я, вечір, море. Поцілунки на пляжі. Обійми, що зігрівають не тільки тіло, а ще й душу.

«Хоч би він ввечері зробив перший крок! Хоч би зробив! Інакше я таки не стримаюся й сама до нього підійду.»

–Чому сумуєте, дівчата?

Підвівши голову в небо, застогнала. Ну скільки можна? Цей гад мене переслідує чи що?

–Ми обговорювали твою пропозицію щодо команди, – Вікі заусміхалася Іллі.

–Обговорювали? – перепитала я її здивовано. – Коли?

–Зараз, Машо, – сердито зауважила Настя, – спустися на землю!

–Я не буду з ним, – зневажливо показала пальцем на Іллю, – в одній команді.

Для переконливості скорчила гидливо обличчя, зміряючи хлопця поглядом, який, до речі, анітрохи його не зачепив.

–Ти не розумієш, що втрачаєш, – хлопець знизав плечима. – Я кращий у командних змаганнях.

–Ще чого... – буркнула й розвернулася, щоб піти геть.

–А якщо я скажу, що в мене є номер телефону Світлицького?

Його слова змусили зупинитись. З одного боку, номер телефону – це пречудово. Я могла б йому написати. А з іншого – чи наважуся? Якусь мить я вагалась, але потім вирішила – наважуся! Обов'язково наважуся!

Розвернулася й широко розтягнула губи в усмішці:

–Згода! Але мені потрібні гарантії! – простягла руку. – Пообіцяй, що не обманеш.

–Обіцяю! – дивлячись в очі, Ілля потис мою руку й затримав її у своїй долоні на кілька секунд. Довелося висмикнути правицю, бо занадто вдоволене у нього обличчя стало.

–Давай номер! – стала одразу ж вимагати «своє» згідно з договором.

–Е, ні! Спершу запишемося в одну команду, а потім уже номер.

–Але це не справедливо!

–А ми терміни не обговорювали, – хлопець розвів руками й усміхнувся. В очах його блищала хитринка. Господи, як же він мене дратував!

Ілля

Звісно, що я не збирався давати їй номер Світлицького. У моїй телефонній книзі його навіть не було. Просто хотілося заманити її у свою команду. Обіцянку дав? Так я ж пальці за спиною схрестив, тепер вона не має жодної ваги. І взагалі, Богдан зовсім не такий, яким хоче здаватися тим, хто його оточує. Вважаю за потрібне показати це Маші. Згодом, все згодом. А поки буду милуватися тим, як вона дратується. Як надуваються її щічки, коли я поряд. Як гарні темно-блакитні, аж синющі очі палають вогняною злістю.