Глава 8

Я ніколи не носила рожеві окуляри, як то кажуть, не вірила в надприродні сили, не гріла в душі марних надій. Але цього року в мені зародилось тверде відчуття того, що я матиму взаємне кохання. Не знаю від чого це йшло. Чи від серця, чи від вищих невіданих сил. Але я знала, що мене чекає любовна пригода.

Тут, на березі, навіть повітря було інакшим. В ньому відчувалась романтика. Можливо, така велика кількість збуджених людей насичувала його казковими феромонами. Можливо, море так впливало на мої почуття. Легкий солоний аромат змішувався з димом вогнища у дивному танкові. Хотілось побачити усмішку. Його усмішку. Але щоб була лиш для мене.

Всі ці відчуття нагадали минулий рік у таборі й серце боляче стислося. Все ж не закінчиться так, як тоді? Інакше я не зможу більше вірити в почуття. У взаємні почуття...

–Марійко, – шепнула тихесенько Вікі, ставши біля мене навшпиньки, – ти знову витріщаєшся на нього.

Я підтисла губи й опустила погляд донизу. Звісно, що я витріщалася! А ще думала, як опинитися поряд з ним. Оля з Мар'яною обсіли його з двох боків намертво. Потрібно було діяти. Цього року я не мала наміру опускати руки. Усяк сам собі долю кує, як говорить моя бабуся.

–Гарно тут, – подав голос Ілля, знову нагадуючи про себе. От досада! Я тільки-тільки забула про його існування. Повернувшись до хлопця, хотіла було знову сарказмом отрути зцідити, але зупинилась. Обличчя його було... так, так, симпатичним (але не забуваємо, що мені до вподоби блондини). Отож, я знала цього хлопця. Тобто як знала... Заочно. Мені було відомо, що Ілля вчиться в тій самій школі, де й Богдан. От тобі й привід для того, щоб підійти до Світлицького. Ілля зобов'язаний знати мого Богданчика. Гадаю, вони однолітки. Отож тактику потрібно кардинально і негайно змінити.

–А я тебе знаю! – задоволено видала й поклала руку на плече хлопця. Кажуть, фізичний контакт допомагає привернути до себе людину й налагодити відносини. Ілля подивився на мою руку здивовано й усміхнувся. В очах його зображалося світло вогнища. – Ти з другої школи, так?

Він кивнув. Мені здалося, хлопчину спантеличило те, що я його знаю, а він мене ні. Ну нічого, таке буває час від часу. Особливо, коли ти мегапопулярний і не звертаєш уваги на простих людей. А Ілля був популярним, однокласниці розповідали про цього шибайголову. Щоправда, здається, тепер йому довелося посунутись з місця «крутого красунчика номер один», адже з'явився Богдан.

–Ілля, – розпливлася я в усмішці наймилішій, – а ти міг би познайомити мене з Богданчиком?

Кивнула в сторону Світлицького, а потім швидко-швидко закліпала, ніби наївна дитина. Ілля звів брови докупи й одночасно розтягнув губи в посмішці. Він не приховував здивування, але й здаватись наміру не мав.

–А що мені за це буде? – нахилився так, що його обличчя опинилось дуже близько до мого. Мені навіть вдалось розгледіти його очі. Світло-карі, з темними смужками по колу. Спантеличила його близькість, все-таки від посмішки симпатичного хлопця трішки мліла, (проте не настільки, як від Богданової), я прийняла руку з його плеча й відхилилась назад.

–Тобі буде величезне дякую! – підморгнула хлопцеві.

–Дякую не принесе ні фізичного, ні морального задоволення. Я хочу поцілунок.

Я аж задихнулась від його нахабства. Поцілунок йому! Ще чого! Не заслужив, прилипала!

–Обійдешся! – огризнулася й знову вхопила Вікі за руку. – Ходім!

Ілля

О, варто було бачити, як змінився вираз її обличчя, коли я захотів поцілунок! Спершу рот ледь розтулився від здивування, лише на мить, а потім роздулися ніздрі й в блакитних очах знову з'явилася та мила лють, яка мене ще більше заохочувала ставити Машу в незручне становище. Вона смикнула підборіддя вгору й, вхопивши подругу за руку, кинула зле «Обійдешся!» А потім таки пішла до нього...

Чи був я знайомий з Богданом Світлицьким? Так, ще і як! Я добряче знав цього хлопця, який за рік встиг мені напакостити не менше, ніж я йому. Поступатися я не планував. Хоч мій однокласник і вмів привернути увагу дівчини, я нічим не гірший. Просто в нього свої методи, а в мене – свої, протилежні. Нічого, побачимо, хто кого, друже. Ми це ще побачимо!

Маша

От хам! Козел! Пройдисвіт! Прилипала! Я так злилась, що й не помітила, як притягла Вікі до компанії, серед якої сидів Богдан. Поглянула на подругу. Та почувалася, як не у своїй тарілці. Я теж трохи занепала духом, адже на нас почали звертати увагу. Спершу незнайомі хлопці, потім і Оля підвела голову, витріщившись на нас, мовляв, чого треба? І Мар'яна за секунду до подруги приєдналась. Добре, хоч Богданчик мій дивився на струни, не помічаючи навколо себе нічого. Він співав щось дуже старе, про кохання... І поки мій майбутній бойфренд не помітив двох дівчат, що стояли «ні в тин ні в ворота», я набралася хоробрості й мусіла терміново виправляти ситуацію.

–Всім привіт! – помахала правицею, підіймаючи разом і Вікину руку. Здається, вийшло доволі мило. – Олю, Мар'яно, а ми до вас, ви ж не проти?

Усміхнулась мило й, потиснувши якусь біляву незнайомку, сіла на колоду поряд з Олею, змушуючи Вікі теж сісти. Дівчатам не сподобалось моє нахабство, а от Богдан, здається, зрадів моїй появі. Його усмішка, яка показувала білосніжні зуби, була тому доказом. Усмішка, адресована мені. Я розпливлася. Серце линуло до мого коханого. Сиділа й милувалася, як він гарно перебирав струни, як примудрявся співати й одночасно усміхатися. Мені здавалось, що мало хто так вміє. Я обперлася ліктем на своє коліно й поклала підборіддя на долоню, вивчаючи кожну деталь його зовнішності. На нього хотілось дивитися. Він притягував погляди. Чарував. Ніяк не могла наслухатись того чистого голосу, що потрапляв у саме серце. І я не одна насолоджувалась його співом. Всі сиділи й слухали.

А потім він відклав гітару й знову поглянув на мене. Мій Богданчик до мене заговорив!