Глава 5

Маша

–Марійко! – почула своє ім'я. – Ходім!

Будемо відвертими, я ненавиджу, коли мене називають Марійкою! Це так дратує, що хочеться припинити спілкування з людиною! Але моїх зауважень, що я Маша, (Ма-ша я!) ніби й не помічають ! Я називаю це глобальним законом підлості Марії Коваленко. Ось і з Вікторією вийшла та ж сама ситуація. Представилась я Машею і мене, здавалося б, почули! Але на тобі! Марійка! Я глибоко вдихнула й піднялась назустріч дівчині.

Вікі хотіла прогулятися тією частиною пляжу, що належала табору. Я провела екскурсію, в деталях розповідаючи про всі «пам'ятки культури», до яких відносились роздягальня, туалет і душ з прохолодною водою.

На пляжі були й інші підлітки. Вони або сиділи, спостерігаючи захід сонця, або прогулювалися понад водою.

Море хвилювалось і хвилювало. Солоний аромат наповнював легені, нагадуючи про минулі роки в таборі. Тоді все закінчилось не так, як мені того хотілось... Цього року все буде інакше.

Ми роззулися й собі побрели біля води, розповідаючи про своє життя одна одній. Теплі хвилі, що докочувались до наших стоп, ніжно пестили шкіру й змушували неглибоко грузнути в прохолодний пісок.

Сонце висіло над водою й от-от грозилось сховатись за горизонтом.

Вся ця атмосфера дурманила. Здавалось, що я знаходжусь у райському місці. Лиш пальм не вистачало.

–Марійко, – не вгавала Вікі, – а нас не застукають, якщо ми втечемо ввечері?

–Не застукають, – захитала головою, – все буде в порядку.

–Як думаєш, сестру брати з собою?

Помітила в очах нової подруги сумніви. Звісно, мені не хотілося б бути відповідальною за іншу людину, але й відмовити я не могла.

–Як хочеш, – знизала плечима й усміхнулася.

–Тоді, мабуть, сьогодні точно ні. Ми ж завтра теж підемо туди? – запитала дівчина з надією в голосі.

–Підемо, звісно. І післязавтра теж...

Я хотіла договорити, що ми ходитимемо туди щодня, але мою увагу привернув звук чистого мелодійного голосу. Я повернулася на той спів і зупинилася, наче вкопана. За двадцять (а можливо й більше) метрів від нас на піску сидів симпатичний хлопець. Ні, дуже симпатичний хлопець! Ідеальний, як на мене... Серце налилось теплом. Він сидів, ледь схиливши голову над гітарою, його світле волосся спадало на лоб, а руки перебирали струни чорної гітари. І вони з тим інструментом були одним цілим. То була невідома мені до цього після про взаємне кохання. Я стояла, витріщаючись на цього незнайомця і не могла повірити, що це знову зі мною трапилось! Кохання з першого погляду! Як і минулого року... Тільки цього разу я не збиралась йому поступатись.

В моєму тілі з'явилася невідана раніше хоробрість. І я зробила крок...

–Марійко! Марійко! Чуєш? Ти чого?

Віка вхопила мене за руку, тим самим зупинивши. Я обернулася й поглянула на нову подругу, не розуміючи, що не так. Здається, мій вираз обличчя видавав усі мої думки, бо Вікі кивнула в сторону симпатичного хлопця і сказала:

–Ти чого? Він же не сам! Там скільки дівчат!

І справді... Коли я знову поглянула на незнайомця, то вже помітила біля нього чотирьох... відьом! Якого дідька? Стиснувши міцно губи від досади, стояла й витріщалася на нього. На його блакитні очі й чарівну гарну усмішку, яка не сходила з його обличчя навіть під час співу. А співав він ідеально! Поки я ловила кожен його рух, намагаючись закарбувати хлопця у своїй пам'яті, він повільно підвів голову й поглянув прямо на мене. Пульс пришвидшився. Відчувалось це так, ніби мене серед натовпу помітив мій кумир. Я розпливлася в усмішці... І він відповів! Теж усміхнувся! Не лише губами, а й очима. Я помітила в його очах симпатію!

А потім засоромилась чомусь... Опустила голову й пішла вздовж моря... Серце не давало думати від частого биття, а в голові засіла прекрасна усмішка, яка сяяла наче сонце...

–І що це було? – запитала Вікі, привівши мене назад до тями. Я зрозуміла, що йду занадто швидко, а вона за мною майже що біжить. Коли я сповільнила крок, на мить обернулась, щоб ще разочок подивитись на того, хто повис у серці. І знову наші погляди зустрілись. І хоч я не могла побачити в його очах тієї зацікавленості, адже була далеко, в душі знову все пішло верх дном. Залоскотало, чіпаючи якісь внутрішні дивні нерви. Мабуть, саме ті, які бринять, коли закохуєшся.

–Він тобі сподобався, так? – задоволено усміхнулась Вікторія.

Я захитала головою, проте моя посмішка, яку не вдавалось приховати, мене видавала.

–А що, симпатичний... – Вікі обернулася на мить. – І досі дивиться тобі услід...

Рум'янець покрив обличчя. Господи, я ж поперла до нього, наче дурепа, не помічаючи нічого і нікого! Оце була б ганьба!

–Дякую, що вчасно мене зупинила... – вирішила віддячити дівчині. – Зазвичай я так... не роблю...

–Та нічого! Звертайся!

Здається, Вікі й не думала наді мною насміхатись чи докучати розпитуваннями, адже швидко перемкнулася на іншу тему.

І так, я абсолютно точно відчувала, що закохалась. Неможливо було не закохатись у те симпатичне обличчя, той голос, погляд, що тягнув до себе, наче магнітом.

Ми вертались назад, до своєї кімнати, Вікі безперестанку щось розповідала, а я... я раптом допетрала, що нічогісінько про нього не знаю... Мені потрібна була людина, яка б змогла вияснити про мого ідеального хлопця все, що тільки зможе! Відрити найцікавіші деталі його життя, звичок, вподобань! Я мала знати абсолютно все про блондина з гітарою! І в цьому мені могла допомогти Настя.

Я помітила її ще здалеку, біля невеличкого кіоску, де продавали в основному морозиво й інші ласощі. І нічого дивного, адже моя сусідка славилася тим, що обожнює саме цей десерт.

Дівчина купила собі здоровенний ріжок і повернулась в нашу сторону, мабуть, збиралася йти в кімнату, як і ми. Хоча вже й сутеніло, я помітила її задоволену мармизу. Настя усміхалась, немов і не страждала пів години тому, проклинаючи наш табір.

–Вік, ти йди, а я наздожену, – усміхнулась подрузі, – мені потрібно сказати дещо нашому «хлоп'яті».

Вікі розчаровано кивнула й попрямувала в сторону нашого будиночка. Здається, вона не встигла ще розповісти всього, чого хотіла. Та мені було не до того.

Настя прямувала до мене й час від часу задоволено лизала здоровенне морозиво. Щастя з сусідки так і перло. Широка усмішка, в очах вогонь, блаженство на обличчі.

–Не все так погано, як здавалось, – гукнула мені дівчина ще здалеку.

–Треба поговорити! – відповіла їй.

Настя, нічого не підозрюючи, йшла собі вперед, наче пливла. Я оглянулася довкола, щоб не було свідків. Все ж розмова нас чекала серйозна. І упевнившись, що поряд нас ніхто не міг почути, голосним шепотом проговорила:

–Я закохалась...

Зміну в поведінці Насті варто було бачити! Блаженна усмішка змінилася покер-фейсом, а сама дівчина миттю, не думаючи ні секунди, за три кроки розвернулась на сто вісімдесят і рівно з таким самим темпом пішла назад. Зволікати не можна було, тому я швидко її наздогнала й вчепилася руками в худі плечі.

–Е, ні! Стояти! Ти – моя єдина надія!

Настя, не розвертаючись до мене обличчям, застогнала й почала скиглити:

–Ну чому? Чому я?

–Бо ти з легкістю знайдеш з ним спільну мову! – видала я вагомий аргумент. – Допоможи своїй сусідці по старій дружбі! А я в боргу не залишусь! Обіцяю!

Я обійшла дівчину й простягнула їй руку, аби як годиться укласти справжній договір.

–Ти дізнаєшся про нього все, що зможеш, а я торчу тобі бажання. Згода?

Сусідка вимучено дивилася на мою руку. Здавалось, що от-от застогне від того, що їй весь сьогоднішній день не до вподоби... Кінець кінцем, Настя нехотя потисла мою руку й кивнула. Скривилась і все ж видала:

–Згода... Показуй свого...

Потім вона стисла губи. Мабуть, щоб не назвати мого ідеального хлопця непристойним словом.

Чатували ми блондина біля воріт, що вели на пляж. Їх з хвилини на хвилину повинні були закрити, а хлопець так і не йшов, лиш здалеку звучала ніжною мелодією гітара.

–Боже, як же він прекрасно грає! – хвалила я цього красунчика. – А голос! Таких немає зараз! Ну хіба що в Рікса. Але де той Рікс...

Настя не звертала уваги на мої вихваляння. Зосередившись на морозиві, яке почало танути, вона час від часу награно зітхала, ніби хотіла, щоб я замовкла. Але мовчати мені не удавалось. Аж поки не стихла гітара. Вчепившись у металеві ворота, я аж вилупила очі, щоб розгледіти в сутінках свого майбутнього хлопця.

–Іде! Він іде! – запищала задоволено, коли помітила чотирьох осіб, що рухались в напрямку воріт. Настя й собі повернулася й стала вглядатись.

Серце моє частіше билось з кожним його кроком. Я вже могла розрізнити широченну усмішку на його обличчі, білосніжні зуби. Волосся, що від вітру легенько ворушилось, мов пір'я. І навіть губи, які раптом захотілось поцілувати...

–Оцей? – перебила мої мрії Настя, тицяючи пальцем у хлопця. – Оцей чи що?

–Ага, він... Правда ж красень?

–Угу, – байдуже відповіла Настя й відвернулася до воріт спиною, – я його знаю. Це Богдан. Богдан Світлицький з другої школи. Мій Ігор вчиться з ним в одному класі.

Я затамувала подих. Виявляється, він ще й з нашого міста... Тим часом хлопець підійшов ще ближче. Він зі сміхом щось розповідав дівчатам, які мало не чіплялись за його руки. Богдан. Богдан Світлицький. Щось таке знайоме... Хвилиночку! Оля з Мар'яною про нього ж розмовляли дорогою сюди! От тобі й на! От тобі й Світлицький! От тобі й Маша, закохана дурепа... Я востаннє поглянула на хлопця й вирішила, що все одно не відступлюсь!