Глава 3

Оскільки я минулого року відвідувала табір, то знала його порядки та «звичаї». Саме тому щойно всі вивалились з автобуса, розібрали свої валізи й сумки з багажного відділення, я відшукала Настю, з якою мала найкращі стосунки, якщо враховувати всіх присутніх. Вона виглядала розгубленою без своїх «дружбанів». Стояла осторонь, розглядаючи все навкруги. Було враження, ніби їй тут не комфортно.

–Все гаразд? – запитала у дівчини, підійшовши ближче.

Настя скривилася.

–Другий рік поспіль предки спихають мене у табір, де на їхню думку, – далі сусідка добряче підвищила голос, здається, копіюючи свою маму, – «весело, стільки ж таких, як ти, а ще можна завести нові знайомства і бла бла бла...»

Дівчина стисла губи й направила погляд десь у далечінь, а потім гнівно додала:

–Ненавиджу літні табори... Добре, хоч цього року під своїм іменем...

–Що ти маєш на увазі? – запитала я, не розуміючи. На відміну від Насті, я обожнюю літній табір. Тут і справді весело, багато однодумців. А ще можна завести нові знайомства. Накупатися в морі на весь рік наперед. І закохатись...

–Не важливо, – махнула сусідка рукою, – то що у вас тут за життя? Як все влаштовано?

–Я власне хотіла тебе попросити... Давай в одну кімнату поселимось. Надя захворіла, а мені хотілося б мати знайому людину поряд.

Настя видала незрозумілий жест рукою, але по її виду я здогадалась, дівчина ще і як за.

Табір «Дружба» налічував понад двадцять будинків, по десять кімнат у кожному. «Номери» вміщували від трьох до шести осіб. Нам з сусідкою випала кімната на чотирьох. І це було круто, адже шість душ на маленьку площу – забагато.

–Привіт! – пролунало дзвінке дівоче, щойно ми опинились у маленькій кімнаті з блакитними стінами й рожевими шторами. – Я – Вікторія, можна просто Вікі! А це – Женя, моя молодша сестра.

На нас дивилось усміхнене обличчя низенької дівчини з кучерявим волоссям. А за спиною ховалась її копія, тільки трішки нижча. Я, звісно, не вважала себе високою чи низькою, але ці панянки й справді мали дуже малий зріст.

–Маша, – кивнула їм ввічливо.

–Настя, – почула я за спиною невдоволене бурчання. Моя сусідка кинула свою спортивну сумку на підлогу й одразу ж впала на ліжко.

Звісно, з однієї сторони я розуміла Настю. Вона б воліла залишитись у місті, проводити час зі своєю «зграєю», у якій з дитинства вважалась вожаком. А не жити поряд з незнайомками, навіть приязними. А ще ці рожеві штори. Дівчачі до запаморочення в голові. Сподіваюсь, вона витримає двадцять два дні, включаючи сьогоднішній вечір.

–Не звертайте уваги на Настю, – махнула я рукою на здивований погляд Віки, – її сюди «запхали» батьки. Вона впорається до кінця терміну.

Настя застогнала, прикладаючи долоню до лоба. Я лиш вдала, що мене це насмішило, й вдруге махнула рукою, мовляв, вилікується.

Поки я розпаковувала речі, вкладаючи їх у шафу, настрій мій поступово летів вгору. Попереду стільки прекрасного часу! Сонця, моря! Веселощів! Ну і як же без дурнуватих змагань! Я їх теж люблю, хоч вони й дурнуваті! Мугикаючи собі під ніс популярну пісеньку, я переодягнулась, готуючись до перших загальних зборів. В мені так і бурлив ентузіазм, захоплення цим всім. А ще передчуття чогось цікавенного!

–Настю! Переодягайся! – стала підганяти подругу, котра ну ніяк не хотіла рухатись. – Збори! Вечеря!

–Не хочу! – стогнала вона, наганяючи на мене сорому перед дівчатами. – Не буду!

Я схилилась над Настею і пригрозила:

–Тоді я розповім твоїй «свиті», як ти любиш фільми з Робертом Паттінсоном.

Цей факт про сусідку я знала давно. Хоч вона і видавала себе запеклим «пацанюрою», насправді полюбляла деякі дівчачі «штучки». Фільми з відомим актором, що грав не менш відомого вампіра, були однією з таємниць дівчини.

Сусідка сердито засопіла й прийнялась діставати речі зі своєї спортивної сумки. Ну як діставати... Вона просто вивалила їх на ліжко, розкидала по ньому і вибрала те, що їй до вподоби. Я перевела погляд на Вікі та Женю й зі сум'яттям натягнуто усміхнулась.

Перші загальні збори проводились прямо посеред двору. Нас познайомили з вожатими, розповіли про розпорядок дня, втішивши підйомом о сьомій ранку (ніби то нам шкільних днів за рік мало!) та відбоєм о десятій.

–Серйозно? О десятій? – невдоволено забурмотіла Настя. – В таку пору ще й навіть на вулиці білий день!

–Розслабся, – заспокоїла я її, – тут ночами мало хто спить. Після відбою відбувається найцікавіше!

Вікі, яка стояла поряд, кинула на мене захоплений погляд. Я здогадувалась, що ця низенька, тихенька, на перший погляд, дівчина, любить пригоди та різні витівки. Усміхнулась своїй новій сусідці й підморгнула, натякаючи на те, що обов'язково введу її в курс справи. У дівчини навіть очі засяяли від захвату. Добре, що вона зі мною солідарна, адже, чесно кажучи, на компанію Насті я розраховувати не могла.

А компанія мені ой як знадобиться, адже ночами всі, хто в «темі», збираються за територією табору, на березі моря, де знаходиться дикий пляж. Заради цього і варто їхати в табір «Дружба».