Глава 1

Якщо море тебе засмучує – ти безнадійний.

Федеріко Гарсіа Лорка

Маша

–Ба-а!

–Що?!

–Ну ба!

–Та що?!

–Ну йди сюди!

–У мене котлети! Мені ніколи!

Ми часто отак перегукуємось з бабусею. І завжди мені доводиться йти до неї. Навіть, коли потрібно їй. Того вечора я розсердилась. Можна ж було б хоча б один разочок прийти!

Сердито гупаючи ногами об старий паркет, я прийшла на кухню. Бабуся й справді ліпила котлети.

–Ба! – насупилась я й поставила руки в боки.

–Що? – незворушно перепитала та, продовжуючи займатись фаршем. Сталева витримка! Сталева леді! Немов я її й не кликала, немов вона не зрозуміла, що варто прийти в мою кімнату!

–Де мої шорти? – запитала й прищулилась, адже вона нарешті повернула обличчя до мене.

–Які шорти? – вирішила уточнити моя опікунка. Нібито вона не знає, які шорти!

–Мої улюблені, – скрипнула зубами й кивнула, – рожеві.

–Не знаю, – знизала плечима вона й знову зосередилася на ліпленні отих калорійних м'ясних кульок, які я змушена буду їсти потім кілька місяців.

–Ти знаєш! – заперечила їй і підійшла ближче. Стала навпроти й почала свердлити прискіпливим поглядом.

–Маріє Анатолівно, ти не візьмеш до табору ті бікіні.

Ну от, починається! Так і знала, що це бабуся їх десь приховала. Попереду важка дуель, де той, хто залишиться живим, отримає мої улюблені шорти.

–Маріє Карлівно, – повторила в тон бабусі, склавши руки на грудях, – то нормальний одяг, всі так ходять.

Мене назвали в честь бабусі. Така от традиція водиться у сім'ї мого батька. Називати дочок в честь своїх мам. Найцікавіше, що чоловічої статі це не стосується. Дискримінація на рівному місці!

–Коли пів дупи на показ – це ненормально, – знову заперечила ба.

–Але ж ти сама дала гроші на них!

–А ти мені фото яке показала? Тільки спереду?

Заперечити тут було нічого. Я справді обхитрила рідненьку... Але шорти й справді круті. Джинсові, світло-рожеві, з високою талією, ну і... трішки короткі. Але зараз так всі ходять! Чесне слово! Навіть сусідка Настя, «пацанка»!

–Ну бабусенько! Бабусечко! Бабцю! – стала я лащитись до рідненької. – Баблюсенько, бабулюсенько... Ну будь ласочка... благаю, поверни... Як же я без такого важливого предмету гардеробу на морі то?

–У тебе є чудовий сарафан і ще зо двадцять пар пристойних шортів та спідниць. А ці – не дам!

От вона любить з себе сувору корчити! Не витримати!

–Але ба-а-а-а... – спробувала занити, але бабусі увірвався терпець.

–А щоб мама на це сказала? – грізно запитала бабуся.

Настрій моментально впав до нуля. Не хотілося більше ні шортів, ні табору, ані моря... Я розвернулася й мовчки пішла до своєї кімнати. Вміє бабусенька обрубати всі аргументи. А деколи й мрії, й бажання.

Можливо, якби я хоча б пам'ятала свою маму, то не реагувала б так... болісно. Моя мама загинула, коли мені було три. Її образ в моїй пам'яті залишається лише завдяки безлічі фото зі старого татового комп'ютера.

Повернувшись у кімнату, штовхнула ногою валізу, з якої одразу ж вивалився купальник, і впала обличчям у ліжко.

Про маму я говорити не люблю. Чомусь мені боляче згадувати її. Якщо описати кількома словами, як це воно, жити без найріднішої, то виходить лише одна нецензурщина. Але я її не вживаю, а тому й про маму не говорю.

Звісно, я люблю свою бабцю! Вона намагається повністю замінити ту, яка б мала мене виховувати та любити. Але все ж бабуся Марія не дотягує до тієї планки...

Я так і лежала на ліжку, лиш повернувши голову до вікна, щоб було чим дихати. Надворі яскраво світило сонце, на небі й жодної хмаринки не пропливало. Ідеальна погода для того, щоб знаходитися на пляжі. Але на сьогодні мій настрій уже зіпсовано...

Через годину, коли я майже заснула, у двері постукали. Я розплющила очі й сфокусувала зір на подушці. Розглядала білі ниточки, які хитрим сплетінням перетворювались у тканину.

Мені не хотілося з нею розмовляти. Не через образу чи нашу суперечку. Просто це все мама... Точніше, згадка про неї.

Зрештою, бабуся зайшла до кімнати. Вона завжди заходить, так і не дочекавшись відповіді. Ця ситуація повторюється уже не вперше.

Тихі, обережні кроки й матрац прогнувся біля моєї спини.

–Пробач мені, – сказала ба й поклала руку на моє плече.

–Я не ображаюсь, ти ж знаєш...

–Знаю. Але це не говорить про те, що я не винна.

Бабуся замовкла, а я не вважала, що варто щось відповідати. Винна, не винна, яка вже тепер різниця?

–Ходім, пообідаємо, – запропонувала ба.

–П'ять хвилин.

–Добре, чекаю.

Бабуся пішла, а я ще п'ять хвилин намагалася вирити з пам'яті хоча б крихітний спогад про маму.

Не вдалося. Як завжди...

Коли встала з ліжка, то помітила, що зверху на валізі лежали рожеві шорти. Я захитала головою й засунула їх всередину разом з купальником. Того настрою, піднесеного, змішаного з передчуттям чогось дивовижного, незабутнього, вже не повернути.