Волошкові очі

Деякий час йшли вулицею села мовчки.  В якусь мить Юрій насмілився узяти Руту за руку. Сам здивувався, що це вартувало йому зусиль.

«Що зі мною? Я дівку здатен на першому побаченні у ліжко затягнути, а тут…»

Юрій знав у чому причина. Хлопець дійсно міг звабити чергову красуню, провести з нею палку ніч, а потім попрощатися на ранок. З Рутою подібне було неможливим. Юна білявка виглядала такою невинною і беззахисною, що ні про яке зваблення чи розваги мова не йшла. Таку як Рута хотілося оберігати, захищати, а головне, любити. Відкрити своє серце, знаючи, що красуня прийме почуття і також стане їх берегти.

Відчувши дотик міцної долоні, дівчина поглянула і одразу зашарілася. Зиркнула на юнака з-під довгий вій.

-  Юра, ти не повинен… тільки граєш роль мого хлопця.

-  Ну то й буду грати якомога правдоподібніше, - парував Яшин.

-  Зараз ніхто не бачить.

-  То я завжди у формі, - підморгнув чоловік, - до того ж мені подобається.

Рута усміхнулася і хлопець відчув легке несміливе стискання дівочої долоні.

-  Я рада, що ти приїхав у село, - сказала Рута, - і рада, що прийшов саме до мене.

-  То мені місцевий дідуган підказав, - відповів хлопець.

-  Степан Петрович? Ми з ним спілкуємося.

Молоді люди продовжували прогулянки. Юрій не без цікавості оглядався навкруги. Спочатку здавалося, що стоїть мирна тиша, ніщо не каламутить спокій. Та вже скоро містянин почав вловлювати звуки, які являлися частиною сільського життя. Замукала корова, закукурікав півень, загоготіли гуси. Хлопець зупинився і прислухався:

-  Ти чуєш? Наче щось чи хтось стукає.

-  Лелека, - промовила дівчина, - он гніздо.

Дівчина вказала на ліхтар, на вершині якого влаштувалося гніздо прекрасних біло-чорних птахів з довгими ногами. Птах вистукував арії дзьобом і виглядав цілком задоволеним життям.

-  Який красивий, - сказав хлопець, - вперше бачу такого птаха у житті.

Через деякий час хлопець з дівчиною пройшли село і опинилися перед полем, що розкинулося перед ними, наче безкрає море. Порівняння нагадало хлопцю, що море у цьому році йому не світить. Якщо батько не передумає, тоді ще довго не поїде на узбережжя. Нічого! Він зараз у набагато кращому місці, у компанії прекрасної дівчини.

-  Підемо далі чи повернемося? - спитала Рута.

-  Прогуляємося ще, - бадьоро сказав хлопець, - зовсім не втомився. Пригадую, як ганяєш Києвом, то вже через кілька годин почуваєшся як вичавлений лимон. Все тому, що місто велике, постійна метушня.

-  Вже сутеніє. Ніч може застати нас у полі, - зауважила Рута.

-  І що? Руто, ти боїшся мене?

-  Ні, - сказала Рута, дивлячись у вічі хлопцю, - знаю, що поруч з тобою немає чого боятися.

Хлопець поглянувши на зелену траву, побачив блакитні квіти, що прикрашали зелений килим трави.

-  Що це? - спитав, присідаючи навпочіпки і розглядаючи квітучу рослину. Квітка виглядала скромною, але щось в ній притягувало, викликало захоплення. Особливо красивим здавався колір, насичений наче літнє небо.

-  Волошка, - сказала Рута, також сідаючи поруч з хлопцем.

-  Не чув про таку, - зізнався хлопець.

-  У місті вони також квітнуть. Невже не бачив?  

-  Я багато чого не помічав раніше, - зізнався хлопець.

Перевів погляд на Руту і несподіване промовив:

-  Я помітив цю квітку, бо здалася знайомою. Тепер розумію - волошка такого ж кольору, як і твої очі, Руто.

-  Юра, - вражено сказала дівчина, відчуваючи, як серце починає калатати як безумне.

Узявшись за руки, молоді люди підвелися. В якусь мить відчули себе єдиним цілим. Безкрайнє небо, що розкинулося над ними, спостерігало за картиною. З них вийшла красива пара, але ще так не вистачало сміливості зізнатися і зробити необхідний крок.

-  Шкода, що батько не бачить всього цього. Йому б сподобалося. Поле, волошки, відчуття свободи. Він хоч і діловий бізнесмен, весь такий солідний з себе, але знаю, що у юності був бешкетником, який прагнув постійного відчуття волі, намагався втекти з-під контролю. Відчув ностальгію, якби був тут…

Хлопець замовк, помітивши, як пильно дивиться на нього Рута. Дівчина ловила кожне слово, сподіваючись, що Юрій поділиться про себе. Молоді люди не знали один про одного геть нічого, але кожен з них бажав дізнатися більше.

-  Де твій тато? – спитала білявка.

-  Залишився у Києві, - сказав юнак, - завжди були разом, аж тут… погляди на життя розійшлися. Настільки, що я втік з дому.

-  Він, мабуть, за тебе хвилюється, - сказала дівчина.

-  Ми з ним спілкуємося. Руто, ходімо ще прогуляємося. Потім додому.

Знову узявшись за руки, пішли далі полем. Сонце потроху хилилося за обрій. Молоді люди збиралися зробити невелике коло і повернутися до села тією ж дорогою.