На пошуки Рябчика

Юрій стояв і дивився на телефон, який вже секунд тридцять заявляв, що треба прийняти виклик. Телефонував батько. До цього моменту, рідні люди спілкувалися через повідомлення і нічого хорошого з цього не виходило. Тато злився, Юрій розумів, що у нього є на те підстави, але не збирався нічого змінювати.

Нарешті наважився і натиснув функцію зеленої кнопки. Звідки долинув голос батька, такий близький й такий далекий одночасно.

-  Нарешті, - невдоволено сказав Устим, - тепер треба вистояти чергу, щоб поговорити з тобою.

-  Привіт, тату, - як у тебе…

-  Погано, - різко перебив старший чоловік, - важко здогадатися? Я того вечора прийшов до Вікторії та її батьків сам. Сидів весь вечір наче бовдур, вигадуючи причини, чому наречений не з’явився на власні заручини.

-  Не варто нічого вигадувати, - парував син, - сказав би правду. Що я не збираюся одружуватися з цією розбещеною та вередливою кралею.

-  Тобто сам вже сказати не здатен?

-  Ви станете мене слухати? Я ще у столиці заявив, що Вікторію не кохаю і не одружуся з нею.

Повиснуло мовчання, яке порушив Яшин-старший.

-  Сину, повертайся додому. Я все одно знайду, де ти ховаєшся. Невже думаєш…

-  Тату, годі. Я не повернуся, доки не пообіцяєш, що весілля з Вікторією не буде. До того  моменту я до столиці ні ногою, щоб не спокушати долю.

-  Так і будеш жити у задрипаному селі?

-  Я не у задрипаному селі. Київська область. Тату, розмову закінчено. Я сумую за тобою, але рішення свого не зміню. Доки сам не передумаєш.

Устим Костянтинович хотів ще щось додати, але Юрій не став слухати. Кожне слово тата віддавалося у серці юнака болем.  Менш за все хотів йти тому наперекір, але не мав вибору. Сама думка про те, що доведеться одружитися з Вікторією, жити з нею, народжувати дітей викликало трохи не жах. Вони не підходять одне одному, хлопець не бажав занапастити життя обом.

Поглянувши у вікно, колишній киянин, а тепер новоспечений селянин, побачив, як Рута розсипає зерно курям. Ця картина була вже такою звичною, від неї ставало затишно. При погляді на струнку фігурку білявки, серце хлопця починало битися сильніше.

На мить Юрій задумався. Йому подобалося жити  у селі. Тепер ходив пішки, замість поїздки на дорогому автомобілі,  носив одяг з ринку, який приїздив до села щочетверга. Відмовився від походів до елітних клубів, перестав знімати дівчат. Не те, щоб він робив це часто, але траплялося. Перестав тусити із сумнівними дружбанами із таких же сумнівних компаній. Натомість жив у селі, знайшовши прихисток у невеликій хаті. Спостерігав з вікна, як бігають кури подві’ям, на сніданок пив запашну каву і ласував свіжим сиром чи випічкою. І він почувався щасливим. Без жодного натяку на розкіш. Відчуття свободи подобалося хлопцеві. Юний мажор вперше зробив так, як хотів і за це доля закинула його до села. Хлопець був вдячний за це.

Не тільки у вільному житті та затишному селі полягала причина щасливих відчуттів. Головна причина полягала у дівчині. У Руті. Білявка, яка не має жодного натяку на гламурну зовнішність, до якої хлопець звик до столиці. Його оточувала дівчата модельної зовнішності. Красиві, але штучні. Однотипні. Якщо одну замінити іншою, то ніякої переміни не настане.

Рута була такою красивою. Щира, мила та завжди усміхнена. Думаючи про неї, хлопець відчув, як серце починає битися сильніше. Подібне здивувало, бо щось подібне відчував, коли закохався вперше. Щоб потім пережити розбите серце і розчарування. З того моменту хлопець дав собі слово більше не любити.

«Що зі мною коїться? Невже закохався у цю простачку? Не може такого бути. Зовсім не мій тип», - подумав хлопець, а внутрішній голос говорив, що хлопець неправий. Просто ще не готовий того визнати.

Щоб не думати над подібним довго, юнак вирішив піти надвір до Рути. Спочатку хотів узяти телефон з собою, але передумав. Сьогодні з татом вже поговорили, особисто сину додати більше нічого. Може завтра у них обох щось зміниться.

Вийшовши назовні, побачив, що Рута роздивляється навколо, наче щось загубила. Юрій підійшов ближче.

-  Руто, щось сталося?

Дівчина поглянула на хлопця, в очах промайнув легкий відчай.

-   Рябчик зник. Не можу його знайти.

-  Ти про рябу курочку?

-  То півник. Майже курча. Його подарували за тиждень до того, як ти приїхав. Він дуже полохливий. Скоріше за все вибіг за ворота, а я не помітила. Якщо не знайдемо  до сутінків, то місцеві коти можуть з’їсти.

Голос Рути тремтів, Юра не знав, як реагувати на подібне. То ж лише півник, доля якого перетворитися на суп, якби він жив у когось іншого, а не у дворі чарівної білявки. Чого так перейматися? Забіжить до когось у двір, там і залишиться.

Юрій пригадав, що коли йому було дванадцять років, він прийшов разом із татом до його партнерів. Діти добродія з гордістю показали єгипетського мао - кота вартість якого нараховувалася десятками тисяч гривень. Зрозуміло, що такого улюбленця берегли. Але ж тепер йдеться про звичайного півника. Чому Рута так хвилюється?

Дівчина кинулася до хвіртки, виглянула на вулицю. Потім зробила крок за ворота.