3. Нові горизонти та світанок з новими почуттями

— Оте й заважає.  — відрізає та кидає одяг в мої руки, які я інстинктивно наставляю в прагненні спіймати речі. — Перевдягайся. Я зачекаю на вулиці.

— Для чого це? — буркаю, здивовано дивлячись на одяг та взуття в руках.

— Багато знатимеш — погано спатимеш. — буркає Люк та виходить на з будиночка.

У його, здавалось би вихованому вчинку, вбачаю швидше зневагу, ніж щось від вихованості. В голові, наче лампочка, вмикається ідея про те, що йому неприємно бути зі мною в одній будівлі. Та чого б це? 

Зітхаю та плентаюсь до кімнати, яка на певний час стала моєю та перевдягаюсь. Хоча спершу думала про те, що можна було б і не робити цього. Але ж інтуїція підказує, що краще з Люком не жартувати.

Натягую легкі штани та простору туніку, яка здається мені на кілька розмірів більшою, ніж я зазвичай ношу, й підходжу до дзеркала. Кривлюсь від того, що бачу в ньому. Хто ти й на кого схожа? Хоча… Перед ким чепуритися? Перед цим жучарою?! Хитаю головою та натягую легке взуття, яке було в наборі Люка. Кого я обманюю? Навіть, якщо поряд цей жучара, я хочу виглядати красиво й змусити його змінити думку про мене. От чим я йому не догодила?

Виходжу на вулицю та оглядаюсь в різні сторони у пошуках хлопця. Спершу дивлюсь наліво, а тоді, повертаю голову в право й зустрічаюсь з поглядом Люка. Знову зависаю на кольорі його очей. Як можна мати такий красивий й водночас холодний погляд?

— Щось ти швидко. — хмикає Люк, всміхаючись одним лише кутиком вуст.

— Я всього лиш перевдягалась. Хіба для цього потрібно багато часу? — відповідаю та складаю руки на грудях.

— Ну, вранці чепурилась ти значно довше. — зауважує, і я відчуваю непереборний свербіж на долонях, аби придушити його.

— Це було вранці. — ціджу крізь зуби, хоч і намагаюсь виглядати спокійною, аби не зрозумів, як зачіпають його слова.

— І що змінилось з того часу? — так само всміхається Люк, розвалившись на великому плетеному кріслі.

— Я зрозуміла, що немає перед ким чепуритись.

Усмішка сповзає з обличчя хлопця і я подумки відмічаю маленьку перемогу.

— Ходімо. — коротко говорить та знову хапає мене за руку й тягне за собою.

— А це обов’язково? — обурююсь, попри приємне тепло на моїй долоні та вказую очима на наші зімкненні руки.

— Ти маєш звичку перечіплюватися на рівному місці. А я не хочу, аби ти знову впала й при цьому звинуватила мене у своїй необережності. — вкотре шкіриться чортяка.

— Це було всього лиш раз. Та й то, через тебе! — обурююсь, але руку не відпускаю, навіть навпаки — хапаюсь міцніше.

— Ну от. Через те й не хочу, аби ти знову падала. Дівчата з мегаполісів надто тендітні для перебування в таких місцях, як ранчо. Та й проблеми з сестрою через тебе мені ні до чого.

— Цікаво, звідки в тебе такий стереотип?

— Це не стереотип, а особисто перевірений факт — відрізає й стиснувши щелепу, відвертає голову вбік вдаючи, що роздивляється довкола.

Прикушую губу та йду далі мовчки. По виразу обличчя Люка розумію, що він сказав те, чого не планував. І ось вона, причина його відношення. Кортить запитати що ж та дівчина з міста зробила, що він так зненавидів містянок. Але сумніваюсь, що він захоче розповісти. Тож просто розглядаю все навколо. А тоді розумію, що ми йдемо в іншу сторону від поля де лишилась Енн.

— Хей, куди ти мене ведеш? — вигукую  намагаючись вирвати свою долоню з його лапища, але він лише стенає плачима.

— Працювати. Куди ж іще!

— Але Енні та поле в інший бік! — не вгамовуюся

— Знаю. — кидає не зупиняючись. — Але, зважаючи на твоє невміння працювати на полі, я вирішив тебе прилаштувати до іншої роботи. Будеш в мене під наглядом.

— В тебе?! — кривлюсь уявляючи нашу “співпрацю”. Хіба ж реально працювати з цимпихатим індиком?!

—  Якщо вже тебе так не влаштовує моя кандидатура, то можу відправити до дядечка.

Пригадую цього солідного мужчину й розумію, що краще вже працювати з Люком. Тому що в словосполученні “солідний мужчина” мається на увазі вік, а не статус. Звісно, я не маю нічого проти старших людей. Але коли він починає жартувати та розповідати різні небилиці, навіть в мене червоніють вуха.

—Краще вже з тобою. - бурчу саме в той момент, коли Люк зупиняється поряд зі стайнями.

— От і чудово. Тому що ми якраз прийшли до місця призначення. — говорить Люк й зиркає на мене так, що я буквально відчуваю, як крижані хвилі океану огортають моє тіло, викликаючи при цьому чергову хвилю сиріток.

— І що мені тут робити? Невже чистити стайні? — морщу носа уявляючи цю роботу.

— Йой, міська чепура боїться замаратися?

— Нічого я не боюся! - рикаю трохи невпевнено. Бо ж таки небоюся? Чи таки боюсь.

— Не турбуйся. Це не робитимеш, не жіноче це заняття — хитає головою й я вже майже обурююсь про стереотипи й фемінізм, але вчасно спохвачуюсь. Я ж таки не хочу цього робити.  — Тут учора була група дітей і після цього хаосу все змішалось. Тож, я покормлю коней, а ти поки поскладай упряжі та сідла.