2. Сварка на межі катастрофи

— Ех, коли вже це пекло закінчиться? — Енні продовжували стояти рачки, опустивши голову. 

Однією рукою вона опиралася на зорену землю, а іншою зривала колючий бур'ян вперемішку з іншими шкідниками на городі. Я ж стояла праворуч від подруги й робила теж саме. В коротких синіх шортах, котрі планувала одягнути на прогулянку парком чи пляжем та новенькому білосніжному топі, придбаному за день до поїздки. І те, і інше було вимащено брудом та заляпано незрозумілою субстанцією коричневого кольору. І пахло усе це мало приємно. Про свої білосніжні новенькі конверси й думати не хотілося. Аби не заплакати, неначе дитя у якого відібрали любу іграшку. 

— Воно б, мабуть, й почалося, якби дехто не шукав пригод на свою п'яту точку, — сердито провила, зриваючи черговий бур'янець. Бо той не хотів, падлюка, вилазити з чортової землі ось уже другу хвилини. 

— Пробач… — прошепотіла Енні, зітхаючи. Це було щиро, я відчула, але легше не стало. Бо через її витівку, найкраща літня відпустка перетворилася на сім днів каторги. У нас навіть наглядач є. Громила такий, противний. І злющий гад! А злопам'ятний який, ух!

При згадці про зведеного брата Енні у грудях зашкребло. Я випросталася та зі злістю жбурнула бур'ян поперед себе. Видихнула зі скреготом та вхопилася за наступну свою жертву. В останнє таким займалася бувши дитям, коли ще моя рідненька бабуся Еллі була жива. І то, я їй лишень допомагала, здебільшого — веселила своїм прагненням самостійно випорпати щось із ґрунту. 

А все так гарно починалося…

— Знаєш, Енні, — гра в мовчанку вже набридла і я вирішила, що кілька годин ігнору  — достатньо. — А ми могли б зараз валятися на пляжі, пити коктейлі, засмагати. — театрально зітхаю та задираю голову, підставляючи обличчя під яскраві сонячні промінчики. 

— Засмагати, ми і тут можемо. — каже Енні, косячись у мій бік.

— Ага, серед бур'янів, всяких гидких комах та одного велетенського жука. — Енні прискає зі сміху, я підхоплюю і ми разом регоче, як колись, наче й не сварилися. 

— Хто тут у нас жук? — гримить над вухом і я вскакую, перелякано зриваючись з місця. 

В очах починають літати мушки від різкого удару в голову. Голосно зойкаю та підіймаю голову й зустрічаюсь з тим самим північнольодовитим океаном в якому мало не потонула минулого разу.

— Вирішила вбити мене?! — рикає Люк. Від його тону тіло покривається тисячами дрібних сиріток. Він нависає наді мною, потираючи підборіддя рукою й посміхається так, що я відчуваю себе  тим самим коктейлем, якого от-от вип’ють.

— Я не… — белькочу, повільно відступаючи. Чогось здається, що добром ця зустріч не завершиться.

— Гадала, що я жук, якого можна позбутись ударом такої комашки як ти? — хмикає Люк.

Мій крок назад, його — в перед. Очі в очі. Почуваюсь тією самою рослинкою, яку щойно висмикувала з землі. І складається враження, що зараз хлопець зробить теж саме зі мною… 

Але у долі свої жарти. Заплутуюсь ногою в бур’ян й відчуваю, що падаю горілиць. Від несподіванки пищу та панічно хитаю руками, сподіваючись ухопитися за невидиму опору, аби не впасти.

І ця опора з’являється. Несподівано. Наче нізвідки. Але вона трохи шорстка та водночас м’яка й обпалює своїм теплом. Здогадка, що це може бути — промайнула в моїй голові, але в цю ж мить — я опинилася небезпечно близько до блакиті океану.

— Навіть ходити нормально не можеш. — єхидно промовляє, але не випускає зі сталевих обіймів, хоч я й пручаюся. Пручаюся та все одно вловлюю легкий аромат хвої та цитрусу.

— Ходять по дорозі, а не по  кострубатому полю. — фиркаю, й зрештою припиняю пручатись та просто стою й вдаю нахмурену, хоча мені самій з цієї ситуації стає все більш весело.

— Кострубате? — повторює Люк, ледь підіймаючи брову. — А ти що гадала, воно рівне, як асфальт? — Я згідно мугикаю й попри здоровий глузд, починаю уявляти наш поцілунок. Боже! Що?! Наш поцілунок?! Це ж Люк! Зупиняю сама себе й знову роблю спробу вирватись, але хлопець мене не відпускає. Навіть більше — хапає за руку та тягне за собою.

— Гей, ти що робиш? — обурююся та навіть побоююся. Здається, що від нього можна чекати чого завгодно. Навіть того, що насильно посадить до авто та відвезе назад до міста. — Енні! — обертаю голову до подруги, яка лиш зацікавлено спостерігає за нами. — Скажи хоч щось йому!

— Енні, краще не втручайся! — лунає поряд й дівчина лише знизує плечима та широко посміхається.

— Пробач, Стело. Але на ранчо головний Люк.

— Та він же… Він… — спіймавши примружений погляд хлопця, замовкаю, стискаючи зуби. От же ж подруга називається! Мало того, що відпочинок накрився мідним тазом, через неї опинилась невідомо де, то ще й віддала мене на поталу Жучарі!

— Не з’їм я тебе. — кривляється хлопець та рушає, тягнучи мене за собою. Я ж опиняюсь позаду й мимоволі задивляюсь на широку спину та рельєфні м’язи, які перекочуються під лляною сорочкою. Хай би йому грець! Невже обов’язково кожен красунчик має бути такою букою?

Зрештою, розумію, що пручатись марно й просто йду за ним. Час від часу спотикаюсь в цих рядках, які нагадують батончик Кіткат. Такі ж пірамідки… Тільки от насолоди не приносять. Навіть навпаки. Кілька разів свято вірю, що от-от упаду, але Люк міцно тримає мою долоню й притримує в критичні моменти. Розумію, що мала б бути вдячною, але водночас він і є причиною моїх спіткань. Тож.. Один — один. Цього разу обійдеться без слів вдячності.