1. Зухвала містянка та пихатий провінціал

— Енні, де ти познайомилася з цією чепурухою? — за дверима ванної звучить глузливий голос хлопця. Пихатий засранець!

— Люк, відчепись від моєї подруги, — відповідає моя люба Енні, і я готова розцілувати її за це. Але спочатку, я її приб'ю. Або ж добряче так стукну по голові її улюбленою сумочкою від Луї Віттон. Це ж треба було додуматися затягнути мене на канікули в село. В село, кеп! Та ще й на ферму свого дядечка! Божевільна, не інакше. 

Я та Енні, моя найкраща подруга, збиралися в подорож містами Португалії — розпланували поїздку заздалегідь, замовили білети, хостел, навіть думали винайняти автівку. І тут — сюрприз — подруга надумала вляпатися в халепу зі своїм довгим язиком. Та ще й з ким посперечалася? З самим деканом університету! В останній день навчання.  І як покарання за це, її батьки відправили до дядька на Ранчо, замолювати грішок. А мене, мої ж рідненькі батьки збагрили за компанію. Адже, ми — подруги і я не можу кинути її в біді. 

— Та хіба я чіплявся? — продовжує тим часом хлопець. В інтонації досі звучить насмішка, викликаючи в душі буревій. Хоча, ні. Ураган! — І до речі, чіпляються реп-яки. А люди зав'язують розмову, будують стосунки… — додає Люк, і я чую глухий ляск. Вона, що, заліпила ляпаса цьому зухвальцю? От це так сміливість! 

Давлюся сміхом, прикриваючи долонею рот та подумки нагороджую хлопця ласкавими словами. От це Его у людини в такому то віці, що ладен першого зустрічного, в цьому випадку — зустрічну — облити помиями лишень через один вигляд. Та хіба я винна, що маю смак й люблю вдягатися гарно? 

— От би й будував! А не ліз в чужі справи зі своїми заморочками! — Я ще ширше посміхаюся та зрештою, виходжу з ванної кімнати. Мені, звичайно, приємно, що подруга встала на мій захист, проте, не хочеться, аби у неї були проблеми з братом. Нехай і з таким пихатим, як цей. Ще б дізнатися, чим це я йому не догодила? 

— Я — готова! — кажу гучно, відкриваючи двері й зустрічаюся поглядом з водами північнольодовитого океану. А що це саме той океан — жодних сумнівів. Навіть верхівки айсбергів виблискують в його зіницях, заморожуючи все довкола. Такий холодний, зверхній. 

— Та невже! — Люк плескає в долоні та незадоволено хитає головою. — А ми думали, що доведеться дядька кликати з його рятувальною бригадою, аби витягнути тебе з лап водного монстра. 

Енні закочує очі та складає руки на грудях. Я ж розтуляю рота від здивування та нерозуміння “що чорт, забирай відбувається?” й переводжу погляд з боку в бік. 

— Що? — зрештою запитую, ще до кінця не розуміючи, що цей мачо місцевого розливу попросту дражнить  мене. 

— Нічого! Рухайся, принцеско, раз водні процедури закінчила. На нас чекає ще купа роботи! — він бере мене за лікоть та розвертає, скеровуючи в потрібному йому напрямку. 

— Я не винна, що хтось обляпав мене з калюжі брудом! — гиркаю, намагаючись загальмувати, але Люк продовжує вести мене. — Гей, стій, я з тобою нікуди не піду! — скандую кожне слово під пихтіння цього індика, але зупинити його не можу. Енні теж. Хоч її прокльони чуються на весь будинок. Ще трохи й сусіди збіжаться на мої крики. А може, так й краще? Хоча б перед ними цьому неандертальцю буде соромно. 

— Ай! — викрикую, — Катують! Рятуйте! — не перестаю пищати та роблю кілька спроб зупинити зухвальця. Але, він, як той танк — пре вперед. А я за ним плентаюся, неначе зламана автівка на буксирі. Почуваюся слабкою та зрадженою, бо Енні вже притихла і десь сховалася. А сусідів і досі не видно. От тобі й літня відпустка! Відпочила? Розважилася? Несамовито!

Та раптом, Люк зупиняється. Різко розвертається та відпускає мою руку. Я ж не розраховуючи на такі його дії, лечу назустріч та вдаряюся носом в його тверде, неначе брила, плече. З очей бризкають сльозинки. А місце удару пече та поколює від різкого болю. 

— Псих! — кажу, потираючи перенісся долонею. — А якби я вбилася? — примружуюсь та дивлюся на хлопця, розглядаючи тепер його анфас, бо з профілем добряче знайома. Практично на всіх світлинах подруги, її зведений брат стояв боком. Мабуть, жадав сховати від об'єктива таку “неземну красу”. 

— Вбилася ти б через оті свої каблуки, — спокійно відповідає,  — які надумала взути в подорож. Взагалі, я дивуюся, як ти сюди доплентала в них. 

— Я не знала. куди ми їдемо, — чомусь виправдовуюся, відчуваючи легкий сором. — Енні, не сказала, що ми поїдемо на ферму відпочивати. 

Люк пирхає та всміхається. В очах плигають бісики. 

— А ти поцікавитися не захотіла? Чи тебе просто нічого не цікавить, що далі твого носика? — дивлюся на поганця з широко відкритим ротом, хапаючи рештки спаленого нашої сваркою повітря. — Хоча, куди принцесі до челяді, так?

От лихо! Прикушую губу та відводжу погляд. Невже Люк чув нашу з Енні розмову? Ми ж лишень жартували. І в думках не було намірів ображати тих, хто живе за містом, займається сільським господарством та працює руками. Але ж не виправдовуватися перед оцим… цим…  

— Послухай, — зрештою кажу, опановуючи власні емоції. Хоча тіло й трясе від нестандартної та абсурдної ситуації й тотальної антипатії зі сторони хлопця. Розумію, що не можливо усім подобатися, але зі мною таке вперше. Ще жоден хлопець не пройшов повз, аби не всміхнувся мені, чи не попросив номер телефону. А цей — ніби й не бачить мене — дивиться наскрізь. Як на пусте місце. — Не знаю, що тим там почув, але я… я щиро перепрошую, якщо мої слова тебе образили.