Розділ 9: Несподівані зустрічі

Південне прокидалося під легким дотиком світанку.. Повітря було напоєне свіжістю морського бризу і солодкуватим ароматом квітучих жасминів, що розкинули свої гілки вздовж вузьких вуличок. Ранок обіцяв бути спокійним і теплим, хоча Мія відчувала, що сьогоднішній день стане початком чогось нового, щось, що переверне її життя з ніг на голову.

Вона прокинулася від приглушеного шелесту вітру за вікном і ніжного світла, що проникало крізь тонкі штори. Ще кілька хвилин вона лежала, слухаючи, як пробуджується містечко –  розмови з перехожими, далекі крики чайок, дзвін келихів із кав’ярень, що відкривалися.

Зібравшись, Мія вдягнула легку сукню кольору блакитного неба, взяла фотоапарат і рушила до улюбленого кафе біля моря. Там, як завжди, її чекала Олена –  власниця з безмежною теплотою і щирою усмішкою, що вміла робити каву ідеальною, мов маленьке свято.

–  Ти сьогодні особлива, –  сказала Олена, ставлячи перед Мією чашку ароматного напою. –  Відчуваю, що в тебе новий початок.

Мія посміхнулася у відповідь і, п’ючи каву, дивилася на хвилі, що тихо накочувалися на берег. Їй здавалося, що море теж чекає на зміни разом з нею.

Після сніданку вона попрямувала до бібліотеки –  старовинної будівлі з великими вікнами, які відбивали сонячне світло, і запахом паперу і пилу, що змішувався з морською свіжістю. Тут її чекала несподівана гостя –  жінка середніх років із глибокими очима, які, здавалось, бачили крізь час.

–  Ти Мія? –  промовила жінка тихо, але впевнено, ніби передавала не просто питання, а виклик.

Мія кивнула, відчуваючи, як серце б’ється швидше.

–  Я Катерина, –  продовжила гостя. –  Колись я була близькою знайомою художниці, історію якої ти розкриваєш. І я прийшла, щоб розповісти те, що ніхто раніше не наважився сказати.

Катерина сіла навпроти Мії, її очі світилися сумішшю ностальгії і тяжкості незавершених справ. Вона повільно розпочала розповідь, яка наче хвиля накочувала на берег пам’яті.

–  Ти знаєш, –  почала вона, –  художниця була не лише талановитою, а й дуже вразливою. Її серце трималося на межі між світлом і темрявою, і лише море було її справжнім притулком. Вона любила Південне, але в цьому маленькому містечку була і своя тінь.

Мія слухала, занурюючись у кожне слово, уявляючи життя тієї жінки, її радощі і болі.

–  Були люди, –  продовжувала Катерина, –  які не хотіли, щоб правда про неї стала відомою. Вони боялися змін, боялися, що її історія розбурхає спокій містечка.

–  Що це за правда? –  запитала Мія, не в змозі стримати цікавість.

–  Це історія про зраду, про приховану любов, і про рішення, яке змінило все, –  прошепотіла Катерина.

Вона витягла зі своєї сумки старий лист, пожовклий від часу, і простягнула його Мії.

–  Цей лист колись писала художниця. В ньому вона залишила свої найглибші почуття і таємниці, –  сказала вона.

Мія взяла лист, її руки злегка тремтіли. Вона відчула, як підписані на сторінках слова, мов ключі, відкривають двері в минуле.

–  Я не можу зупинитися на півдорозі, –  сказала вона рішуче, –  я хочу знати все.

Катерина усміхнулася з легким сумом.

–  Тоді тобі доведеться бути сильною. Ця історія змінить тебе так само, як і її.

Мія сиділа в затишному кутку бібліотеки, оточена давніми книгами та пахощами старого паперу. Лист, який дала їй Катерина, лежав у неї на колінах, і вона не могла відірвати від нього погляд. Кожне слово на тій пожовклій сторінці здавалося живим –  промовляло до її душі, запрошувало розкрити ще глибші таємниці.

З першими реченнями листа вона занурилася у світ художниці –  світ, де панували сильні емоції, складні стосунки і вибухові почуття. Художниця описувала свої тривоги і сподівання, згадувала про людину, яку кохала, але якій не могла довіряти.

Мія уявляла, як ця жінка писала вночі, при світлі свічки, її рука тріпотіла, а серце розривалося від болю і надії. З кожним абзацом вона відчувала, як в її грудях росте бажання дізнатися правду, яке ніколи раніше не було таким гострим.

Вона підняла очі і побачила, що Катерина дивиться на неї з розумінням і тихою підтримкою. Їхні погляди зустрілися, і в цей момент між ними виникла невидима нитка –  нитка спільної долі.

–  Ти готова? –  запитала Катерина.

–  Більше, ніж будь-коли, –  відповіла Мія.

Вони вирушили з бібліотеки на вузькі вулички Південного, де життя йшло своїм ритмом, але для Мії цей день став початком справжньої подорожі –  подорожі у минуле, яке впливало на кожен крок у майбутнє.

На площі біля старого фонтану їх чекала невелика група місцевих жителів, які знали художницю особисто або чули про неї багато чого. Серед них була й бабуся Марія –  жінка з гострим розумом і багатим досвідом, чиї очі блищали, коли вона згадувала минулі часи.

–  Вона була особливою, –  говорила бабуся, –  але в кожного є свої демони. Місто не завжди було до неї ласкаве.

Зі сторони звучали різні голоси: хтось доповнював історії, хтось мовчки слухав. Мія відчувала, що з кожною новою розповіддю розкривається ще один шар таємниці.