Розділ 7: Відлуння минулого

Після того, як останні нотки гітари стихли в теплому вечірньому повітрі, Мія залишилася сидіти на піску, споглядаючи, як вогонь багаття танцює у ритмі морського бризу. Повітря пахло солоною свіжістю, а далеко на обрії вже ледве мерехтіли вогні маяка. Відчуття спокою та водночас невідомості наповнювало кожен сантиметр її тіла –  це був той момент, коли ти знаєш, що в твоєму житті починається щось справжнє, хоча поки що невидиме, приховане за туманом майбутнього.

Вона почала згадувати історії, які розповідали місцеві –  легенди про художницю, яка зникла в морській піні, про незвичайні картини, що немов оживали під час шторму, і про таємничий острів, який зберігає у собі минуле й майбутнє одночасно. Її серце билося швидше від цих думок, бо в глибині душі вона розуміла –  ці легенди мають пряме відношення до неї.

Наступного ранку небо було ясним, але повітря все ще було сповнене солоного подиху моря, що змішувався з пахощами диких квітів, що росли по краях містечка. Мія прокинулася раніше за всіх, відкрила вікно і вдихнула цей свіжий, терпкий аромат літа. Легкий шум прибою підказував, що море досі не заспокоїлося остаточно –  кожна хвиля ніби шепотіла свої таємниці.

Вона наділа улюблені джинси та просту білу сорочку, не забувши взяти фотоапарат. З новим натхненням у серці вона вийшла на вулиці Південного. Містечко вже почало прокидатися: крамарі розкривали свої кіоски, готуючись до дня, деякі рибалки лагодили сітки, а діти вже ганяли м’яча на майданчику біля пляжу.

І ось, посеред цього живого потоку, Мія помітила Тараса. Він стояв біля причалу, вдивляючись у морську далечінь, і здавався ще більш загадковим, ніж раніше. Вона прискорила крок.

–  Тарасе! –  покликала вона, намагаючись, щоб голос звучав невимушено.

Він повернувся, і на його обличчі з’явилася легка посмішка.

–  Добрий ранок, Міє. Готова до нових відкриттів?

Вона кивнула, і вони разом попрямували до човна, що нетерпляче чекав їх на воді.

–  Сьогодні ми поїдемо на острів з іншого боку, –  пояснив Тарас, –  там є печера, про яку мало хто знає. Кажуть, вона була домом для художниці, і там можна знайти її останні роботи.

Дорога до печери була хвилюючою. Човен м'яко ковзав поверхнею хвиль, піднімаючись і опускаючись разом із ними. Мія відчувала солоний бриз на обличчі, вухах шелестів вітер, а в очах сяяла безмежна синява неба та моря.

–  Знаєш, –  почала Мія, –  у Києві я ніколи не відчувала такої свободи. Тут кожен подих здається новим початком.

Тарас кивнув.

–  Це місце змінює людей. І не тільки тих, хто приїжджає, а й тих, хто тут живе. Знаєш, у нас кажуть: "Море дає, але й забирає".

Вони зупинилися біля входу до печери –  темний отвір, обрамлений мокрими каменями, з яких струменіла прохолода. Усередині чути було ледь помітний звук падаючої води.

–  Готова? –  тихо спитав Тарас.

Мія глибоко вдихнула і кивнула.

Усередині було прохолодно і темно, лише іноді промені сонця пробивалися крізь тріщини в скелях. Стіни печери були вкриті малюнками –  символами, що нагадували хвилі, зорі, силуети жінок із довгим розпущеним волоссям.

Вона провела рукою по одному з малюнків –  холодний камінь під пальцями був мов живий, наповнений енергією.

–  Це вона? –  прошепотіла Мія.

–  Так, –  відповів Тарас. –  Художниця. Вона залишила тут частину себе, своїх мрій і страхів.

Відчуття загадковості охопило їх обох. Мія відчула, що кожен штрих, кожна лінія розповідає історію, якої вона не знала, але якою жадала жити.

Звук хвиль за стіною печери був мов музика, яка підтримувала їх у цьому маленькому світі, де час зупинився.

Після довгого мовчання Мія звернулася до Тараса:

–  Чи не боїшся ти цих історій? Вони такі живі, що іноді здається, ніби минуле ось-ось вилізе з темряви.

–  Страх –  це лише тінь на стінах наших думок, –  відповів він. –  Потрібно дивитися вперед і приймати те, що дає нам життя.

Вони вийшли з печери, і Мія відчула, як тепло сонця повертається до неї, зігріваючи і очищаючи.

Дорогою назад вони зупинилися на маленькій галявині, де росли дикі квіти і співали пташки.

Тарас дістав невеличку пляшку з темним напоєм і запропонував:

–  За нові початки.

Вони підняли келихи, і Мія відчула, що цей тост –  більше ніж просто слова.

ВонВечір опускався над Південним, і тепле світло західного сонця заливав усе навколо ніжним золотим відтінком. Мія відчувала, як ритм цього маленького містечка плавно сповільнюється, ніби намагаючись зберегти у собі кожну мить. Вони сиділи на краю причалу, ноги звисали над водою, і морський бриз не лише освіжав, а й розсіював туман у її голові.

Тарас тихо говорив про своє дитинство, про те, як море вчило його терпінню і сміливості, як воно стало для нього другом і водночас випробуванням. Мія слухала, захоплена і трохи здивована тим, наскільки багато вона дізнається про нього за ці кілька днів.

–  Ти колись мріяла про щось зовсім інше? –  раптом запитала вона.