Розділ 6: Море, яке пам’ятає

Наступного ранку Південне прокинулося у тиші, такій неприродній, що Мія спершу подумала –  шторм все ще триває, просто тепер він сховався під водою. Море було спокійним, але важким. На горизонті лишилися хмари, мов уламки нічної битви. Пісок був мокрий і темний, а на ньому залишилися химерні візерунки хвиль, схожі на таємні послання.

Мія вийшла на пляж босоніж. Вода торкалася її пальців холодними язиками й відступала, ніби кликала до себе. Вона вдихнула свіже післяштормове повітря й відчула, як тіло розслабляється після напруги попереднього дня.

Вона згадувала човен, обличчя Тараса, його голос, що прорізав шум хвиль. У цьому було щось, що не піддається поясненню. У Києві вона жила за звичним розкладом, відчуваючи себе як у банці –  усе передбачувано, рівно й безпечно. А тут –  один день, і вже здається, що прожив півжиття.

–  Вставай раніше за сонце, дівчинко? –  почула вона знайомий голос.

Повернувшись, побачила бабусю з автобуса, ту саму, яка з пиріжками й мудрими порадами. Вона йшла по пляжу з великою корзиною.

–  Бабусю Маріє! –  здивувалася Мія. –  А ви що тут робите?

–  Я тут завжди. Мені море сниться, навіть коли я вдома, –  відповіла та. –  Думала, зустріну тебе. Бо знаю, що у тебе є питання.

Мія засміялася:
–  Ви якось надто швидко читаєте думки.

–  Дівчино, коли прожила життя –  читаєш не думки, а очі. Твої зараз світяться. Щось сталося?

–  Можна сказати й так, –  тихо відповіла Мія. –  Я бачила картину… і себе на ній.

Бабуся кивнула.
–  То, може, і не дивно. Ця художниця була дивною жінкою, казали, що вона писала людей, яких ще не зустрічала. Кажуть, що вона залишила тут щось дуже важливе.

–  Що саме?

–  Відповіді. Але їх знаходить не кожен.

Мія замовкла. Вона відчула, як у грудях щось заворушилося –  цікавість, змішана з тривогою.

Після сніданку в «Піні на піску» вони з Лізою вирушили на прогулянку містом. Ліза була наче протилежність Мії: гучна, енергійна, постійно щось фотографувала на телефон і коментувала кожного зустрічного.

–  Дивись, який дідусь продає черепашки! Ти тільки подивись на ці очі, як у кота, який щойно придумав бізнес-план.

Мія засміялася:
–  Лізо, ти коли-небудь мовчиш?

–  Тільки коли їм. І то не завжди, –  відповіла та, підморгнувши.

Вони купили дві черепашки –  «на щастя», як сказав дідусь. Мія носила свою в кишені, стискаючи її, немов маленький оберіг.

Ближче до вечора вони знову зустрілися з Тарасом та Артемом. У кав’ярні було людно, усі обговорювали шторм. Хтось казав, що це був найсильніший шторм за останні роки, хтось запевняв, що бачив «щось дивне» у воді.

–  У таких місцях легенди народжуються швидше, ніж хліб печеться, –  зітхнув Артем. –  Може, нам теж вигадати свою?

–  Наприклад? –  запитала Мія.

–  Ну, наприклад, про дівчину-фотографа, яка зустріла моряка з дивними очима, і вони разом пережили бурю століття!

–  Дівчина-фотограф ще думає, чи вона вижила після такої «легенди», –  відповіла Мія, усміхаючись.

Тарас сидів навпроти, і його погляд ковзав по ній так, що серце пропускало удари.

Пізно ввечері Мія вийшла на набережну одна. Море світилося в темряві –  це було те чарівне явище, коли хвилі здаються ніби з неону, і кожен рух води залишає мерехтливий слід. Вона зняла кросівки, пішла по мілкій воді, відчуваючи, як хвилі торкаються її щиколоток.

–  І знову ти тут, –  почувся за спиною тихий голос Тараса.

Вона озирнулася. Він стояв, руки в кишенях, волосся розкуйовджене, погляд трохи задумливий.

–  Не спиться, –  сказала вона. –  Тут… надто гарно, щоб спати.

–  Після шторму море стає іншим. Так само, як і люди після сильних подій.

Вона мовчала, дивлячись на нього. Потім тихо запитала:
–  А ти… після шторму змінився?

Він на секунду задумався.
–  Може. Але коли я бачу тебе –  мені здається, що це вже зовсім інша історія.

Її щоки запалали, і вона поспішила відвести погляд.

Ніч у Південному була особливою. Тут не було того міського гулу, до якого звикла Мія. Лише легкий шурхіт хвиль, зрідка –  гавкіт собак у далекому селищі, і невидимий спів нічних птахів, що долинав із прибережних кущів. Місяць піднявся високо, ніби хтось повісив його, як ліхтар для самотніх мандрівників.

Мія йшла босоніж берегом разом із Тарасом. Вода відбивала світло місяця, залишаючи на піску сріблясті відблиски, наче хтось розсипав там діаманти.

–  Ти часто виходиш у море? –  запитала вона, розбиваючи тишу.

–  Майже щодня, –  відповів він. –  Море –  це мій дім. Тут я розумію себе краще, ніж на суші.

–  А ти ніколи не хотів залишити це місце?

Він на секунду замислився, глянув на темний обрій.
–  Хотів. Колись давно. Але потім зрозумів: якщо втечу від моря, то втечу від самого себе.