Розділ 5: Шторм і таємниці острова

     Дощ завжди пахне по-різному. У Києві він пахнув мокрим асфальтом і пилом, що осідає після спеки. У Південному він пахнув морем, водоростями і чимось таким давнім, що навіть найстарші рибалки не змогли б підібрати слова для опису цього запаху. Мія стояла на терасі гостьового будинку, дивилася на небо й відчувала –  щось у повітрі змінюється. Вітер був важким, наче набряклим перед грозою. Вдалині, на обрії, чорніли хмари, і море, яке ще вчора було лагідним, сьогодні рухалося з прихованою силою.

     Вона загорнулася у плед, хоча було тепло, і взяла чашку з гарячим чаєм. У голові крутилося стільки думок, що вона ледве могла зосередитися на одному. Картини тієї загадкової художниці не виходили з пам’яті. Особливо одна –  дівчина на хвилях. Чим довше вона згадувала це полотно, тим сильніше відчувала дивний зв’язок. Начебто художниця знала про неї все: її втому, її біль, її мрії, її нездатність відпустити минуле.

Позаду почулися кроки, і з дверей вийшла Оля з двома чашками кави.
–  Не спиш? –  запитала вона, вмощуючись поруч. –  Здається, сьогодні буде великий шторм.

–  Я відчуваю це, –  відповіла Мія. –  Це небезпечно?

–  Шторм –  це завжди випробування. Але для моряків він як бій, що очищає. Хочеш чи ні, але після нього ти стаєш іншим.

Мія вдихнула запах кави і знизала плечима.
–  Я ніколи не бачила справжнього шторму. У Києві максимум –  це коли парасольку вивертає на Хрещатику.

Оля засміялася, але в її погляді було щось серйозне.
–  У шторм море показує свій характер. Воно не терпить слабких, але й нагороджує тих, хто наважується йому довіритися.

Ці слова чомусь змусили Мію згадати Тараса. Вона знала його всього кілька днів, але з кожною розмовою відчувала, що він, як і море, має свою таємницю.

До полудня вітер посилився. Хмари, немов зграї чорних птахів, стягнули небо. Мія вийшла на набережну, щоб зробити кілька знімків, але щойно вона дістала фотоапарат, її увагу привернув знайомий силует.

Тарас стояв біля свого човна. Його рухи були швидкими й упевненими, він перевіряв мотузки, перев’язував щось, час від часу зиркаючи на небо.

–  Виїжджаєш? –  запитала вона, наближаючись.

–  Пливу, –  відповів він, навіть не обернувшись. –  Хочу встигнути на острів до шторму.

–  На острів? У таку погоду?

Тарас нарешті глянув на неї, і в його очах було щось, що змусило Мію затримати подих.
–  Я маю показати тобі щось. Якщо ми не підемо зараз, можливо, вже не підемо ніколи.

–  Це небезпечно?

–  Усе небезпечне, що варте уваги.

Мія вагалася лише мить.
–  Добре, я з тобою.

Коли вони зійшли на човен, вітер уже набирав сили. Хвилі були ще не високими, але неспокійними. Мія відчула, як вода бризнула на обличчя, і це було холодно й освіжаюче водночас.

–  Тримайся за борт, якщо буде хитати, –  сказав Тарас.

–  А ти?

–  Я знаю це море краще, ніж самого себе.

Човен рушив, і з кожною хвилею Мія відчувала, як у грудях розгоряється тривога, змішана з дивним захопленням. Вона сиділа навпроти Тараса і ловила його погляд. У цих очах не було страху, лише впевненість, що вони впораються.

Острів зустрів їх тишею, якої не буває перед бурею. Листя дерев тремтіло, пісок здавався теплішим, ніж зазвичай, а небо було важким і низьким.

–  Тут недалеко майстерня, –  сказав Тарас. –  Ходімо, я хочу, щоб ти це побачила.

Вони йшли стежкою, порослою диким виноградом. Мія відчувала, як серце б’ється швидше з кожним кроком. Вона ніби знала, що зараз трапиться щось важливе.

Майстерня виглядала так, ніби її залишили поспіхом. Двері хиталися на вітрі, зсередини чувся тихий скрип. Коли вони увійшли, Мія зупинилася, завмерла, не в змозі зробити крок.

На стіні висіла картина. Дівчина на фоні хвиль. Дівчина з очима, які виглядали так, ніби вони знають усі таємниці світу. І вона була дуже схожа на Мію.

–  Це… неможливо, –  прошепотіла вона.

–  Тут усе можливе, –  тихо відповів Тарас. –  Ця художниця бачила людей і писала їх такими, якими вони були всередині.

Мія торкнулася рами і відчула холод дерева. Вітер за вікном завив голосніше.

–  Нам треба йти, –  сказав Тарас. –  Шторм уже близько.

Вони бігли стежкою, і кожен подих був важким, мовби повітря наситилося водою. Човен хитався на хвилях, немов жива істота, що не хотіла коритися.

–  Сідай і тримайся! –  крикнув Тарас, коли нова хвиля накрила їх з головою.

Мія відчула, як холодна вода пробирає крізь одяг, як вітер рве волосся. Їй стало страшно, але цей страх був дивним –  він змішувався з відчуттям, що вона вперше по-справжньому відчуває життя.

–  Не дивись на шторм, –  крикнув він. –  Дивись на мене!

Вона дивилася на нього. На його руки, що міцно тримали весла. На очі, у яких світилася впевненість.

–  Чому ти взяв мене з собою? –  закричала вона крізь вітер.