Розділ 4: Дорога до острова

Ранок у Південному почався зі свіжого морського вітру, який заплутався у фіранках і тихенько грався з волоссям Мії. Вона прокинулася ще до того, як сонце піднялося над обрієм, і відчула дивне хвилювання, ніби попереду на неї чекала пригода. Можливо, це через вчорашні слова Тараса про острів. Можливо, тому що вона вже забула, коли востаннє відчувала себе настільки живою.

Оля, як завжди, була на кухні. Від неї пахло корицею та кавою.
–  Ну що, зібралася в експедицію? –  підморгнула вона, подаючи Мії чашку. –  Чула, що Тарас планує тебе вивезти на острів. Обережно там, а то легенди –  річ підступна.

–  Які ще легенди? –  запитала Мія, пригублюючи каву.

–  Кажуть, там колись жила жінка-художниця. Вона писала картини тільки про море, але жодну не продавала. Коли її знайшли, на острові залишилися лише картини та… –  Оля зробила паузу. –  Стрічки. Сотні кольорових стрічок, зав’язаних на гілках того дерева.

Мія всміхнулася.
–  Звучить так, ніби я потраплю в роман, а не просто на острів.

–  Так воно і є, –  сказала Оля. –  Південне –  це суцільний роман.

Біля причалу було людно: Ліза знову керувала процесом, роздаючи вказівки, Артем тримав гітару, ніби це його паспорт на іншу планету, а Катя пакувала напої у плетений кошик.

–  Ви що, всі на острів? –  здивувалася Мія.

–  А що, нас кликати не треба? –  з образою вигукнув Артем. –  Я ще й серенаду там зіграю!

–  Чудово, –  пробурмотіла Ліза, –  лишень не переверни човен своїми серенадами.

–  Це образа мистецтва, –  обурився він.

Тарас, спостерігаючи за цим, тільки посміхався.
–  Чим більше компанія, тим веселіше, –  сказав він до Мії, коли вона підійшла.

Вони сіли в човен –  двоє веслярів, Тарас і ще один місцевий хлопець, Вадим, керували веслами. Вода навколо була прозора, і видно було навіть маленькі рибки, що пливли поруч.

–  Тримайся міцніше, –  сказав Тарас, коли човен рушив. –  Тут іноді хвилі роблять сюрпризи.

–  А ми як на Титаніку? –  пожартувала Мія.

–  Сподіваюся, без айсбергів, –  відгукнувся Артем. –  Хоча… якщо що, я готовий співати на палубі до кінця.

Ліза скосила на нього очі:
–  Ти точно співатимеш під водою, якщо будеш так розхитувати човен.

Коли вони підпливали до острова, Мія не могла відірвати погляду. Він був зовсім інший, ніж вона уявляла: дикий, із густою зеленню, з білими плямами каміння і тим самим деревом, яке височіло майже в центрі. На гілках майоріли десятки, навіть сотні стрічок усіх можливих кольорів. Вони виглядали як прапори забутих історій.

–  Вау… –  тільки й змогла сказати Мія.

–  Це наш острів бажань, –  тихо промовив Тарас. –  Дехто приїжджає сюди просто відпочити, а хтось –  залишити щось своє на цих гілках.

–  А ти?

–  Я? –  він усміхнувся. –  Колись давно загадував бажання тут. Але тепер я не впевнений, що хочу просити море про щось. Море дає, коли ти готовий.

Вони влаштували пікнік біля дерева. Катя дістала лимонад, Оля передала пиріжки, Артем заграв на гітарі, і весь острів наповнився музикою. Це була проста, але дивовижна мить –  сонце світило крізь гілки, вітер колихав стрічки, і Мія відчувала, що це один із тих моментів, які запам’ятовуються на все життя.

–  Я хочу залишити тут стрічку, –  сказала вона.

–  Маєш щось підходяще? –  спитала Ліза.

Мія задумалася, потім розірвала яскраво-жовту тканинну пов’язку зі свого рюкзака. Зав’язала її на гілку, закривши очі на кілька секунд. Вона не знала, яке загадувати бажання, але чомусь подумала про те, щоб просто бути щасливою –  не потім, не колись, а прямо зараз.

–  Що загадала? –  поцікавився Тарас.

–  Якщо скажу –  не збудеться, –  усміхнулася вона.

–  Це справедливо, –  відповів він, але в його очах була цікавість.

Після обіду вони вирішили обійти острів. Ліза, яка завжди боялася «несподіванок», зойкнула, коли побачила ящірку. Артем намагався сфотографувати чайку, але впав у пісок, і Мія ледь не впустила фотоапарат від сміху.

–  Ви точно серйозні люди? –  жартувала вона.

–  Ні, ми літні, –  відповів Артем, витираючи пісок із гітари.

Ближче до вечора всі повернулися до човна. Тарас залишився на хвилину, аби ще раз торкнутися дерева. Мія помітила, як він дивиться на стрічки, і в його очах з’явилася тінь старих спогадів.

–  Усе гаразд? –  запитала вона, коли він повернувся.

–  Так. Просто іноді здається, що це місце пам’ятає більше, ніж ми самі, –  відповів він.

Мія зрозуміла, що хоче дізнатися його історію. Але знала, що це буде не зараз.

Коли вони поверталися з острова, море вже починало темніти. Хвилі лагідно колихали човен, і це було схоже на спокійну колискову. Мія сиділа поруч із Тарасом, спостерігаючи, як сонячні відблиски грають на його руках, коли він тримає весло.

–  У вас тут так тихо, –  сказала вона, ніби мимохіть. –  У Києві навіть увечері здається, що світ ніколи не зупиняється.