Розділ 3: Літо на повну гучність

Ранок у Південному починався, як нова мелодія - повільно, ніжно, але з прихованою енергією. Сонце випливало над морем, розфарбовуючи хвилі у відтінки карамелі та золота. Повітря пахло морською сіллю, свіжою випічкою з кав’ярні «Піна на піску» та чимось теплим, невловимим, що можна назвати лише одним словом - ЛІТО.

Мія прокинулася від того, що хтось голосно сміявся на вулиці. Вона повільно відкрила очі, розглядаючи стелю кімнати, де відбивалося світло від фіранок. Їй здалося, що цей ранок зовсім інший. У Києві вона би прокинулася від шуму машин чи сигналу будильника, а тут - від сміху і запаху щойно звареної кави. Вона потягнулася, відчуваючи на тілі тепло ночі, що залишилося після довгого вечора фестивалю.

Вчорашній день відгукувався у спогадах, мов кінострічка: світло гірлянд, музика, сміх, море, і, звичайно ж, Тарас. Його спокійний голос, його погляд, який наче умів бачити більше, ніж ти показуєш. А ще острів –  Безіменний, темний і трохи дикий, з тією дивною лавкою під деревом. Усе це відчувалося як сон, але на серці було легше, ніж будь-коли.

- Прокинулася, зірко? –  голос Олі пролунав із двору так гучно, що навіть чайка на даху обернулася.

–  Так! –  відгукнулася Мія, сміючись. –  Що у вас там за концерт о сьомій ранку?

–  Це не концерт, а Ліза влаштувала квест із гірляндами. І ти, до речі, нам потрібна!

Мія зітхнула, швидко накинула легку білу сорочку на плечі, схопила свій фотоапарат і вибігла надвір.

Південне прокидалося. У вузьких провулках пахло свіжим хлібом, базиліком із місцевого ринку та теплим каменем, який за ніч не встиг охолонути. Біля кав’ярні вже стояла черга –  усі хотіли холодної кави з льодом, бо день обіцяв бути спекотним.

На площі, де мала бути фотозона, панував хаос. Ліза махала руками, намагаючись розплутати гірлянди з мушель, які заплуталися гірше за будь-який серіал. Діти вже встигли зробити «флешмоб», повісивши на фотозону пластикові відра, які знайшли на пляжі.

–  Ой, Міє, нарешті! –  Ліза з відчаєм подивилася на неї. –  Подивися, що вони роблять!

–  Це творчість, –  усміхнулася Мія, навівши камеру. –  Діти завжди знають, як зробити веселішим будь-який декор.

–  Веселішим?! –  Ліза закотила очі. –  Вони зіпсують мені всю естетику!

У цей момент один хлопчик у смугастій футболці виліз у фотозоні на дерев’яний човен і гордо вигукнув:
–  Я –  капітан цього фестивалю!

Мія розсміялася і зробила кілька кадрів. Вона знала, що ці фото будуть кращими за будь-які «постановки».

Далі була музика. Зі сцени доносився звук гітари –  Артем репетирував. Він стояв босоніж, із трохи розпатланим волоссям, і співав так, ніби море підспівувало йому. Мія підняла камеру, але раптом зупинилася: їй захотілося просто слухати. Його пісні мали дивну магію –  ніби ти одночасно на березі моря й у своїй власній історії кохання.

–  Гарно, правда? –  запитала Оля, з’являючись поруч із двома стаканчиками холодної кави. –  Хоч іноді хочеться його вдарити за самозакоханість, але пісні він пише чудові.

–  Дуже гарно, –  сказала Мія. –  Наче цей фестиваль має свій голос.

–  Має, і це голос Артема, –  зітхнула Оля. –  Хоча він переконаний, що фестиваль без нього –  як море без хвиль.

Коли сонце піднялося вище, пляж став схожим на кольорову галявину. Тут продавали кавуни, домашні лимонади, маленькі прикраси з мушель. Хтось співав під гітару прямо на піску, а діти влаштували «полювання на крабів» у прибережних калюжах.

Мія ходила з камерою, ніби досліджуючи інший світ. Кожен кадр здавався їй маленькою історією: ось пара літніх людей тримається за руки, ось дівчина у солом’яному капелюсі їсть морозиво й сміється так, що навіть море здається щасливішим.

І раптом вона помітила Тараса. Він стояв біля сцени, тримаючи пляшку лимонаду, і дивився на все з тією самою спокійною усмішкою.

–  Як робота? –  запитав він.

–  Робота? Це не робота. Це… життя, –  відповіла Мія.

Він уважно подивився на неї, і в його очах було щось таке, що змусило її на мить забути, де вона знаходиться.

Мія зайшла до маленького кафе на розі, бо спека вже нагадувала про себе. Там, за барною стійкою, стояла жінка середніх років із широкою усмішкою та незмінною хустинкою у горошок.

–  Ти –  та сама фотографка, про яку вже півміста говорить? –  з цікавістю глянула вона.
–  Можливо, –  усміхнулася Мія. –  Але чому про мене вже говорять?
–  Бо хтось учора бачив тебе на човні з Тарасом, –  жінка підморгнула. –  Тут новини швидше за вітер поширюються.

–  Це просто прогулянка, –  почала виправдовуватися Мія, але потім махнула рукою. –  Ну, майже.

–  Тарас хороший хлопець. Мовчазний, але не дивися на це –  то він такий, бо думає, що ніхто не зрозуміє його любові до моря. Його дід колись був рибалкою, такий собі «морський вовк». Ой, якби ти знала, які байки він розповідав!

Мія зацікавлено нахилилася вперед.
–  А що за байки?

–  Про острів. Кажуть, той острів –  чарівний. На ньому росте старе дерево, якому понад сто років, і хто зав’яже на ньому стрічку та загадає бажання –  отримає те, чого найбільше хоче. Але є одне «але»: острів віддає лише одне бажання на серце. Більше не проси –  не збудеться.