Розділ 2: Світанок і перші пригоди

Море, яке здається чужим вдень, у світанкові години відкривається зовсім інакше. Його тиша – це не просто відсутність шуму, це глибока, майже сакральна сповідь природи, яку можуть почути лише ті, хто прийшов у правильний час. Саме в цей час –  перші хвилини після ночі, коли пісок ще зберігає прохолоду, а повітря пахне водоростями, –  Мія вперше по-справжньому відчула, що втекла з Києва не просто кудись, а саме сюди.

Її кроки ледь чутно шелестіли піском. Кеди набрали вологи –  той особливий морський росистий дотик, який прилипав до тканини, залишаючи її м’якою, мов дотик у сні. Причал зустрів її тонкою лінією дощок, що рипіли від кроків, ніби вітали. Десь далі, у туманному перламутровому світлі, стояв Тарас –  його силует був таким гармонійним у цьому ранковому пейзажі, що Мія на мить навіть зупинилася.

Він повернувся, побачивши її, і підняв руку, в якій тримав невелику бляшану фляжку.

–  Це кава, –  сказав він, –  справжня, міцна, як удар в серце. Хочеш ковток перед початком світу?

Мія усміхнулася і сіла поруч. Фляжка пахла кардамоном і сіллю. Кава була дійсно міцна, тепла, обволікаюча. Тарас мовчав. Він мовчав не так, як мовчать незнайомці, а як мовчать ті, хто вже давно щось зрозумів, і тепер дивиться, чи інші прийдуть до тих самих висновків.

Море перед ними ворушилося повільно, дихаючи –  хвиля за хвилею, як груди сплячого велетня. На обрії почала з’являтися світанкова лінія –  спершу ледве помітна, рожево-персикова, потім усе яскравіша. Вона розливалася над водою, зачіпаючи кожен блискучий гребінь хвиль, кожен уламок мушлі, кожну тінь на піску.

–  Знаєш, –  сказала Мія тихо, –  у Києві я щоранку бачила тільки інші голови в метро. Іноді, коли світло на ескалаторі ламалося, там навіть світанку не видно. А тут… –  вона провела пальцем у повітрі, наче хотіла схопити мить. –  Тут починається не просто день. Тут починається життя.

Тарас не відповів. Він простягнув їй свій старий бінокль.
–  Подивися туди, трохи лівіше. Бачиш? Той темний силует –  це острів, маленький, дикий. Ми називаємо його Безіменний. Але саме там усе цікаве й починається.

Мія піднесла бінокль до очей. У тремтливій рамці вона побачила темну пляму суші, кілька тонких дерев, і... руїни. Стара хата чи сарай, наполовину врослий у землю.

–  Що це?

–  Колись там жили рибалки. Потім –  контрабандисти. Потім –  ніхто. А тепер –  тільки чайки й легенди.

–  І ти туди ходиш?

–  Коли хочеться побути з правдою.

Мія поглянула на нього. Його голос не був пафосним, але в ньому щось стискалося, як щелепа перед важливою відповіддю. Вона кивнула. Не треба було більше слів.

Повернення до «Піни на піску» було наче поверненням додому після мандрівки. Оля стояла біля вітрини з рогаликами й пирогами, розкладаючи випічку так, ніби це була ювелірна робота.

–  Світанок вдався? –  спитала вона, не озираючись.

–  Більше, ніж я очікувала.

–  У нас море таке. Воно дає більше, ніж ти просиш. А потім просить більше, ніж ти можеш дати.

Мія засміялася.
–  Ви тут усі розмовляєте як пророки.

–  Це просто кава впливає. І сонце. І повітря. А ще –  трошки літнього божевілля.

Катя з’явилася зі зворотного боку з мітлою й піною в очах.

–  Кажи краще, що фестиваль наближається, а в нас знову інвентар у підвалі зламався. Я знайшла кришку від блендера в коробці з різдвяними гірляндами.

–  Фестиваль? –  перепитала Мія.

–  Щорічний, «Сіль і море». Усе місто оживає. Тут танці, музика, кіно, поезія, і, звичайно, –  фото! Хіба не ти обіцяла знімати нашу магію?

–  Я? –  здивувалася Мія.

–  Ну, якщо не ти, то твій фотоапарат точно був у захваті, –  Оля підморгнула.

Після того світанку Мія вже не могла дивитися на Південне як на випадкове містечко, в яке заїхала на кілька тижнів. Усе, що відбувалося навколо, мало власну логіку, ритм і навіть внутрішній голос. Вона відчувала, що місто ніби випробовує її: чи готова ти стати його частиною, чи залишишся просто гостею, що спостерігає з боку?

Того дня в «Піні на піску» було гамірно, як у мурашнику. Сонце щедро заливало зал світлом, від чого столи виглядали теплішими, а кава –  ароматнішою. Оля металася між відвідувачами, жартувала, запам’ятовувала замовлення без блокнота. Катя, здавалось, знала всі тонкощі настрою кожної людини: одному клієнту вона додала краплю ванільного сиропу, іншому подала каву без слова, але з таким поглядом, що він одразу заспокоївся.

–  Ти повинна навчитися ловити ці миті, –  сказала Оля, коли Мія сіла за крайній столик із фотоапаратом. –  Тут немає нічого постановочного. Люди справжні, і в цьому вся краса.

Мія погодилася. Вона піднесла камеру до очей і почала робити перші знімки: бабуся з собакою, яка дрімала під столом; двоє хлопців на скейтбордах, що сперечалися, чий трюк кращий; дівчинка з морозивом, яке тануло швидше, ніж вона могла його з’їсти. Кожен кадр був частинкою того життя, якого Мія так прагнула –  без фільтрів, без награності.

В обід кав’ярня спорожніла. Сонце розжарило вулиці так, що здавалося, асфальт ось-ось закипить. Люди розбрелися по домівках або сховалися в тіні акацій. Мія залишила фотоапарат на столику й вийшла на заднє подвір’я, де Оля поливала квіти зі старого залізного відра.