Розділ1: Відʼїзд із Києва

Літо в Києві завжди приходить неочікувано, без запрошення, наче старий знайомий, якого ти не чекав, але він раптом вирішив заночувати у твоєму домі. Ще вчора вечірні проспекти злегка парували після дощу, а сьогодні вже було зрозуміло: місто потрапило під натиск спеки. Асфальт на Хрещатику виглядав так, ніби його можна знімати лопатою, липке повітря тягнулося за людьми, а від гулу маршруток та авто хотілося сховатися під душем, у якому вода теж уже була теплою.

Мія сиділа на підвіконні, роздивляючись вулицю, яку знала з дитинства. За останні пів року її життя перекреслило безліч звичних речей. Їй було двадцять шість, і вона вже відчувала себе втомленою старшокласницею, яка завалила всі контрольні. Робота –  фініш, стосунки –  повний провал, натхнення –  втікло десь у Карпати. Єдиною річчю, яка ще тримала Мію на плаву, був її фотоапарат. Він був її очима, її мовою, її способом пояснити світ, коли слів не вистачало.

Того ранку, в напівтемній квартирі, вона вирішила: досить.
–  Або я зараз їду куди подалі, або залишуся в цій бетонній печері з головою, повною пилу, –  пробурмотіла вона сама до себе.

Валіза стояла посеред кімнати, мов німа обіцянка нового життя. Вона була набита всім: парою улюблених джинсів, декількома футболками, світшотом на випадок холодних вечорів, блокнотом із малюнками, декількома фотоплівками і, звісно, фотоапаратом. Коли Мія складала речі, їй здавалося, що кожна футболка пахне її минулим, і вона із задоволенням лишила б усе це позаду.

Квиток вона купила спонтанно –  у маленьке містечко з теплим, але трохи безглуздим іменем Південне. Навіть Google Maps реагував на нього криво, іноді пропонуючи замість маршруту до моря дорогу на якісь промзони. Але це було байдуже: їй треба було просто поїхати.

Перед виходом вона довго стояла біля дверей. Квартира мовчала. На підвіконні стояли горщики з квітами, яким тепер треба було знайти тимчасову маму. На кухні блимала лампа, а годинник на стіні ліниво відраховував секунди. Мія погладила дверну ручку, ніби це був живий друг, який проводжає її.

Таксі під’їхало без сигналу. Водій –  чоловік із втомленим обличчям та очима людини, яка бачила всі затори цього міста, –  мовчки закинув валізу в багажник. У дорозі він двічі зітхнув, але нічого не сказав, і це було навіть приємно.

Київ у цей час був порожнім і трохи сумним. Тролейбуси ще дрімали на депо, рідкісні маршрутки підбирали перших пасажирів. Біля кав’ярень на розі вже курили баристи, згортаючи сон у пластикові стаканчики з кавою. Коли таксі проїжджало повз набережну, Мія помітила, як сонце торкається Дніпра, роблячи воду золотистою. Це нагадало їй про дитинство, коли вона вперше приїхала сюди з батьками –  тоді все здавалося великим і справжнім.

–  Дівчино, ви на автовокзал? –  раптом запитав водій, наче сумнівався, що хтось добровільно виїжджає з Києва у таку спеку.

–  Так, –  коротко відповіла вона, не відводячи погляду від вікна.

Вокзал зустрів її шумом і хаотичними голосами. Тут завжди був особливий настрій: люди поспішали, обіймалися, сварилися через багаж, купували каву в пластикових стаканчиках і пиріжки з картоплею. На фоні гуло старе оголошення: «Рейс до Черкас затримується на 15 хвилин…».

Автобус на Південне виглядав так, ніби останній раз його мили ще до винайдення інтернету. Боковини були вицвілі, сидіння всередині –  обшарпані, але від них пахло чимось домашнім. Мія вдихнула це поєднання бензину та хліба й зрозуміла: поїздка буде особливою.

–  Ви на Південне? –  буркнув водій із вусами.

–  Так.

–  Ну що ж, тримайтеся. Там таке море, що ви ще здивуєтесь.

Він підморгнув і засміявся. Мія лише кивнула, бо не знала, що відповісти.

Усередині автобуса вже сиділа жінка років сімдесяти. Вона займала два місця: одне собі, інше –  трьом вазонам. Біля її ніг стояв величезний пакет із пиріжками.

–  Сідай, дівонько, –  сказала вона, поправляючи хустину. –  Я Марія Петрівна. А ти хто?

–  Мія.

–  Гарне ім’я. Слухай мене уважно, Мія: як чоловік мовчить –  це добре. А як починає щось верзти –  тікай!

–  Ви це серйозно?

–  Ще й як. За свої 70 років я стільки набачилася… –  вона зітхнула. –  А тепер бери пиріжок, бо ти худа як гілка.

Мія не відмовилася. Пиріжок із картоплею був теплий і домашній, як обійми, яких їй зараз так бракувало.

Бабуся розповідала про своє село, про сусіда, який колись викопав яму для басейну, але так і не наповнив її водою, про свій садок, у якому росте абрикос, що «смачніший за будь-який магазинний». Мія слухала, усміхалася і ловила себе на думці: вперше за довгий час їй цікаво просто бути в моменті.

Коли автобус рушив, кондиціонер навіть не намагався працювати. Вікна відчинялися погано, але свіже повітря таки пробивалося. За вікном пролітали зелені поля, кафе з вивісками «Чебуреки від тещі» та старі заправки, де продавали каву, що більше нагадувала чорний чай.

На другій зупинці в автобус зайшов хлопець із гітарою. Він був засмаглий, у футболці з написом «Summer never ends». Він сів на заднє сидіння й тихо почав перебирати струни. Спершу всі мовчали, але коли зазвучала «Червона рута», бабуся підхопила слова, і вже за кілька хвилин співали всі.