Пролог

     Літо у Києві завжди починається несподівано. Ще вчора ти мерзнеш у весняній куртці, з сумом дивишся на людей у пуховиках і думаєш, що так і підеш на роботу в березні з парасолькою та гарячим чаєм. А сьогодні - сонце пече так, що твій асфальт розплавився разом із терпінням, а бабуся під під’їздом уже продає полуницю по ціні золота.

   Мія стояла посеред кімнати з валізою, яка здавалася їй більша за власну долю. У валізу вона запхала все, що, на її думку, могло допомогти їй "почати життя з чистого аркуша". Насправді ж там було лише дві сукні, троє джинсів, десять футболок із кумедними написами ("Я - втомлена принцеса", "Сарказм - мій друг") та фотокамера. Камера - святе. Без неї вона почувалася б ніби рибалка без вудки, бо фотографія була її єдиною справжньою любов’ю.

    Їй було двадцять шість, і останні пів року в її житті відбувався такий сюрреалізм, що навіть бабуся перестала коментувати новини. Робота в рекламному агентстві — "згоріла", як старий жорсткий диск. Її колишній бойфренд, Влад, раптово вирішив стати “цифровим кочівником” і зник із якоюсь йогинею в Індії, залишивши Мії сумнівний сувенір — блендер і борги за комуналку. Друзі теж зникли десь у нескінченних тусівках, і Мія зрозуміла: треба рятувати себе.

   "Мені потрібна перезавантажка", — подумала вона, дивлячись на календар із котиком, де травень уже закінчувався, а червень нахабно стукав у двері. І тому одного теплого, задушливого ранку вона купила квиток на автобус до міста, яке навіть Google Maps інколи ігнорував — Південне. Чому Південне? Бо воно було на краю мапи, за описом нагадувало рай без Wi-Fi і мало море. А що ще потрібно для того, щоб забути про токсичних людей та невдалий Tinder?

    У квартирі було тихо, тільки старий годинник на стіні, що ще пам’ятав студентські роки Мії, тицяв стрілками, ніби докоряючи їй: "І знову ти тікаєш, так?". На кухні недопита кава дивилася на неї з образою, ніби питала: "Ти мене залишиш?". Навіть кактус на підвіконні, єдина рослина, яка вижила після її “зелених експериментів”, сумно нахилився вбік.

— Не сумуй, друже, — пробурмотіла вона до кактуса. — Я тебе поверну восени. Якщо виживеш.

   Мія пройшлася кімнатою, підібрала кілька розкиданих фотографій — портрети людей, яких вона колись знімала на весіллях чи концертах, — і зітхнула. Вона погладила свій фотоапарат, ніби перевіряючи, чи він досі поруч, і поклала його в рюкзак, як найважливішого пасажира.

 Перед тим як вийти, Мія подзвонила мамі:
— Привіт, я їду на море.
— З ким? — підозріло запитала мама.
— З собою.
— Ой, ну хоч на цей раз без екстриму! — зітхнула мама. — Минулого літа ти поїхала "лише на два дні" і потім дзвонила з турецького узбережжя, бо переплутала рейс.
— Це була пригода! — засміялась Мія. — Ну все, не хвилюйся, я просто відпочину і повернуся.

    Зачинивши двері квартири, вона зітхнула з такою силою, ніби випустила всю втому світу. Її чекала дорога - і дивне передчуття, що ця поїздка змінить щось більше, ніж просто її відпустку.

    Під вечір вона перевірила квиток на автобус: завтра, 5:00, автовокзал. Усі справи були закриті — робота відписана, квартира зачинена. Мія вдягла легку футболку та короткі джинсові шорти, ввімкнула плейлист із літніми хітами, і навіть кактус ніби заспівав разом із нею.

   Вона уявляла себе вже на березі моря, із фотоапаратом у руках, коли піщані дюни зустрічають теплі хвилі, а поруч - нові знайомства, нові історії. "Це моє літо", - подумала вона, лягаючи спати, не здогадуючись, що завтра все піде зовсім не так, як вона планувала.

 

Дорогі читачі!

Привіт, я повернулась до вас із новою історією, яка пахне морем, кавою на світанку та новими початками. Це книга про літо, яке змінює життя. Про сміх, випадкові зустрічі, трішки хаосу та чимало теплих моментів.

Моя героїня - Мія - іноді надто схожа на всіх нас: заплутана, з валізою сумнівів і фотоапаратом мрій. Можливо, ти впізнаєш у ній себе.

Запрошую вас поринути у «Літо на краю мапи». Обіцяю - буде тепло, смішно і трішки романтично.

Ваша Настя)