...

   Нещодавно, перебуваючи в мемуарному настрої, зазирнула в минуле, звернувшись до теплих спогадів. Поштовхом до цього став... кавун, що лежав переді мною на кухонному столі. Звичайна картина для кінця серпня, але саме він переніс мене в найпрекрасніше літо в житті.

   Я виросла у невеликому приморському містечку на півдні країни, де повітря було просякнуте солоним бризом, змішаним з ароматами випічки з маленьких пекарень. Тут настирливі крики чайок розносились по всьому місту, а шум прибою створював безперервний фон, даруючи відчуття безтурботності.

   Того літа я закінчила інститут у великому місті, куди завжди мріяла поїхати на навчання. Мої амбіції не дозволяли мені залишитися вдома і вести тихе, розмірене життя. Я успішно склала іспити і вирушила підкорювати світ, зрідка повертаючись додому.
Приїхавши в рідне місто, я відчула, як час сповільнився. У порівнянні з метушнею великого міста, тут панував спокій, від якого я вже відвикла. Батьки зустріли мене обіймами та смачною вечерею, на душі було тепло й затишно.

   Наступного дня, відпочивши, я вирішила прогулятися вуличками дитинства і навідатися до моря, за яким так сумувала. Просто біля пляжу знаходився старий ринок, на який ми з мамою ходили щосуботи. Тут нічого не змінилося: ті ж прилавки з фруктами, горіхами, овочами та іншими смаколиками, гул покупців і торговців. Усе було так само, як у дитинстві.

  Прогулюючися між рядами, я раптом побачила за прилавком із кавунами Його... Дімку, свого однокласника, з яким ми були нерозлучні всі 11 класів. Після школи ми ще деякий час підтримували зв'язок, але потім життя розвело нас по різних стежках і спілкування майже припинилося.

  Діма завжди був упевнений у собі й поводився так, ніби весь світ належав йому, але це виходило у нього не награно, а мимоволі, ніби було в крові. Його обожнювали за бешкетну усмішку, яка могла освітити шлях будь-якому кораблю не гірше маяка. Він мав харизму і внутрішнє світло, яке приваблювало людей, особливо дівчат. Ось і зараз поруч з ним стояла гарна блондинка, стріляла очима у хлопця і, кокетуючи, зі всіх сил робила вигляд, що обирає кавун.
— Дімко! — закричала я і кинулася до нього.
— Маринко! Не можу повірити, що це ти! Я так радий тебе бачити! — Його зелені, як у кота, очі загорілися і він розкрив свої обійми. Сильні руки обійняли мене і підняли в повітря.
— Відпусти, дурнику, я ж важка, — сміючись, відбивалася я.
— Не важча за абрикоску, — усміхнувся він, згадавши моє дитяче прізвисько.
Дівчина, яка стояла поруч, насупилась і ображено пішла.
— Зараз закрию точку і підемо до нашого старого кафе. Нам стільки потрібно обговорити. Адже сто років не бачились, ти така красуня стала, — зауважив він, захоплено розглядаючи мене.

— Ой, що ти, — знітилася я, хоча слова були приємні.

  Від того дня ми не розлучалися. Ми гуляли по старих місцях, катались на атракціонах у луна парку, сміялися, їли хот-доги і солодку вату, згадуючи шкільні пустощі. Ми зустрічали світанки на старому пірсі, де вода була найтеплішою та смакували гарячу ранкову каву з запашними круасанами, дивлячись, як сонце відбивається на щоглах яхт та бортах кораблів, що повільно пливли обрієм. Здавалося, що ми жадібно надолужували все, що втратили за роки розлуки, ніби намагалися втиснути ціле життя в один короткий проміжок. Його дотик, його незмінно тепла рука, яка завжди знаходила мою, стали для мене такими ж звичними й потрібними, як шум прибою. Здавалося, що роки, проведені в розлуці, стерлися

  Діма розповів, що закінчив морехідне училище, бо завжди мріяв про море і далекі подорожі, але довелося повернутися, щоб допомогти батькам із торгівлею — їхнє здоров'я сильно погіршилося. Я розповідала про свої плани і проєкти, які хотіла реалізувати. Час із ним минав непомітно.

  В останній день перед моїм від'їздом ми сиділи на березі моря, їли величезний солодкий кавун, який він приніс із ринку, і пили домашнє вино, зроблене його мамою. Обоє розуміли, що бачимося, можливо, востаннє. Ми мовчали, слухаючи, як хвилі перекочуються біля наших ніг, і згадували минуле разом літо.

— Марішо, — раптом порушив тишу Діма, — я знаю, що у тебе попереду великі плани і блискуче майбутнє, але ніколи не думала, що ми щось втратили?
— Втратили? — прошепотіла я.
Він серйозно поглянув на мене своїми смарагдовими очима, в яких ховався смуток і щось ще таке невловиме.

— Так, Абрикоско, втратили. Ми йшли всі ці роки своїми шляхами, але чи не думала ти, що могли б іти разом? У школі я цього не розумів і потім, коли ти поїхала, теж. Але тепер, озираючись назад, я зрозумів, що ти була і залишаєшся для мене більше, ніж подругою.

Серце на мить пропустило удар. Ці слова були несподіваними, але здавалися такими природними.

— Дімо, — я взяла його за руку, — можливо, ти правий, але я не знаю, що сказати. Я їду і не знаю, коли зможу повернутися. У нас із тобою різні життя. Не варто руйнувати те, що в нас є і було.

— Я знаю, Марішо, — його усмішка стала сумною, — просто знай, що ти мені дуже дорога.

Ми знову замовкли. У моїх очах блиснули сльози. Це було боляче, але я розуміла, що так правильно, хоч усередині все й опиралося.
Коли сонце почало ховатися за горизонтом, фарбуючи небо в рожево-бузкові барви, ми зрозуміли, що час прощатися. Міцно обійнявшись, він прошепотів мені на вухо:
— Бережи себе, Абрикоско.
— І ти, Дімко, — сумно відповіла я, вдихаючи його запах, запах нашої минулої юності, нашого маленького світу, нашого нездійсненого майбутнього.

Так ми розлучилися, кожен пішов своєю дорогою. Але я знала, що це літо, Дімко, солодкі кавуни, наше містечко і море залишаться у моїх спогадах як найдорожчий подарунок.

Можливо, коли-небудь я повернуся додому і, проходячи ринком, побачу знайому усмішку та такі рідні зелені очі. І, можливо, нас чекатиме зовсім інше майбутнє. Можливо... колись...