***

Епілог

– Ба!

– Що?!

– Ну ба!

– Та що?!

– Ну йди сюди!

– У мене білизна! Мені ніколи!

Тупцяю сердито через весь будинок у ванну кімнату. Бабуся дістає з пральної машинки випрану білизну, аби розвісити її у нашому дворі.

– Мені потрібна твоя допомога, – стаю руки в боки, – з ТОРТОМ.

– Ти ж казала, що сама впораєшся, – хитро прищулюється бабуся, – для свого милого.

– Ну ба, – починаю нити, – в мене обмаль часу! Допоможи!

– Ну добре! – погоджується вона й ми, залишивши білизну, йдемо на кухню.

– Маріє! – хапається бабуся за голову, дивлячись на безлад. Кругом розсипане борошно, а в мийці купа брудного посуду.

– Спокійно, ба, я все приберу! Обіцяю.

– До інфаркту мене доведеш, Маша!

– Не кажи дурниць! Я твоя найкраща внученька!

Обіймаю бабусю та прошу допомогти з кремом, поки я займаюся коржами.

Сьогодні моєму бойфренду виповнюється сімнадцять. Ввечері я йду до Іллі в гості й зобов'язана виконати обіцянку – принести медовик. А так хочеться, щоб він просочився та був смачним.

Чую, що на телефон приходить повідомлення, й швидко хапаю його. Бабуся скептично закочує очі.

«Марійко, я скучив! До вечора не витримаю...»

Ми з ним не так і давно бачилися – гуляли вчора до пізньої ночі.

«Витримаєш!» – запевняю, а ще надсилаю купу сердечок. Аби не сумував. Мені ніколи, в мене торт. Далі повідомлення ігнорую. В першу чергу торт.

Коли нарешті все виконано – можу відпочити. Сідаю за стіл та дивлюся на апетитну красу золотисто-коричневого кольору. Ням-ням!

– Маша, не забудь навести порядок, – бабуся повертається до білизни.

– Дякую, ба! – кидаю їй у слід та оглядаю кухню. Жах. Треба вчитися якось акуратніше готувати.

Причепурившись, ввечері йду до Іллі додому. З його татом я вже знайома, а от з мачухою – ні. Чомусь хвилююся. Хоч би сподобатись їй.

Йти не довго, всього двадцять хвилин, проте за цей час встигаю добряче рознервуватися. Сім'я Іллі живе у квартирі, на відміну від нас з бабусею. Звісно, я уже бувала в них удома, проте тоді ми з Іллею залишалися на самоті (аж щоки червоніють, як згадаю...)

Підіймаюся на шостий поверх та натискаю на дзвінок. За дверима чути дзенькіт. За хвилину клацає замок і переді мною з'являється Світлицький. Такий собі початок.

– Привіт, Маша... – каже понуро та впускає мене в середину. – Ілля розмовляє телефоном з тіткою, зараз повернеться. Вдома «брати» вдають, що у них все гаразд і навіть спілкуються між собою. Проте поза ним хлопці ігнорують одне одного. Ну і я Богдана теж не помічаю, коли ми ненароком десь зустрічаємося. Він досі мені огидний. Хоча просив пробачення в Іллі (не у мене).

– Здоров! – відповідаю трішки хамовито й віддаю йому бокс з тортом. – Це на десерт!!!

Світлицький забирає в мене медовик та несе його на кухню. Звідти одразу виходить темноволоса жінка мого зросту. Вона усміхається та тягне руку, аби познайомитися.

– Руслана!

– Маша! – усміхаюся їй.

Світлицький анітрохи не схожий на маму. Мабуть, вдався в батька.

– Марійка!

Опиняюся в обіймах Іллі. Він своїми загребущими лапами стискає так міцно, що не можу дихати. А потім цілує при всіх, тим самим змушуючи мене червоніти. Я тут ще від деяких цікавих спогадів не відійшла...

– Я так скучив! – каже він та відмовляється мене відпускати.

Коли хлопець знайомився з моєю бабусею, поводився скромніше. А тут весь такий відкритий, ніжний та ласкавий. Аж серце розтає.

– Кохаю! – шепочу йому на вухо, коли йдемо до кухні. Він цілує мене в шию і після цього весь світ стає неважливим, дрібним у порівнянні з нашими взаємними почуттями.

– І я тебе! – відповідає тихо.

За святковим столом нас п'ятеро. Всі по черзі говорять тост. Тато бажає Іллі стати міцним та сильним, а Руслана – шаленого кохання нам обом. Світлицький складає цілу промову та бажає всього, що тільки можна вигадати. І щастя, і здоров'я... Добре, що хоч не діточок, як на небі зірочок... А то був би якийсь подвійний сенс. Тьху на нього.

Я ж кажу, щоб Ілля залишався таким, який він є, бо мені в ньому подобається все. Ну майже все. Іноді він надто самовпевнений, так і хочеться стукнути за це хлопця.

Коли черга доходить до мого торта, бачу, як в іменинника палають очі, та розумію, – з подарунком вгадала.

– Я потім тобі особисто подякую! – говорить мені Ілля тихо, поки його батьки розмовляють. Червонію від сорому та сум'яття. Ох, звикнути б до наших стосунків, а то наче мені дванадцять, а не шістнадцять.

Світлицький коситься на нас. Мабуть, почув Іллю. Та мені байдуже, нехай слухає на здоров'я, як йому нічим зайнятися.

Пізніше Ілля запрошує мене до себе в кімнату й ми дивимось фільм про супергероя. Я не хотіла, але ж Ілля іменинник, хіба ж йому відмовиш?

Головний герой мені не подобається. Надто він самозакоханий пихатий багатій. Проте розумний. Он у нього скільки грошей та всіляких штук, які роблять його супергероєм.

В кінці оголошую вердикт, що фільм мені все-таки сподобався. І ні краплі не брешу – справді цікаво та захопливо.

Після фільму Ілля проводжає мене додому й ми ще з годину стоїмо на моєму невеликому подвір'ї. Аж поки бабуся не виходить та починає нас сварити, заганяє в дім. Проте Ілля кількома словами задобрює мою ба й вона дивом повертається в будинок.

А потім ми прощаємося. Ілля мене цілує, що аж ноги відриваються від землі, а серце шалено б'ється.

«А що тобі подарувати на День народження?» – запитує Ілля у повідомленні. Ми з ним переписуємося уже з годину.

«Подаруй мені таке ж літо!»

«Воно стане навіть кращим!»

Епілог 2

Пройшло чотири роки...

Маша сиділа на піску та спостерігала за тим, як сонце повільно опускалося над водою. Ілля от-от мав прийти та приєднатися до своєї дівчини. Ступні занурилися в теплий пісок. Приємно. Пригадалося, як кидалася в'єтнамками по Пилиповичу. Сміх та й годі! Ото було літо! Веселе, насичене пригодами та авантюрами. Наступні, звісно, теж були прекрасними. Але саме те стало особливим, адже вона зустріла Іллю.

Позаду почулися кроки. Вона не оберталася й так знала, що то він. Хлопець впав на пісок поряд з нею.

– Винниченко знову дурню утнув... – пожалівся Марченко своїй коханій. – Цього разу втік пожежними сходами та вийшов за територію табору. Геть страх втратили...

– Ілля! – засміялася Маша. – Себе згадай! Ми з тобою взагалі тинялися курортною зоною всю ніч!

– Я – інша справа, – похвалив себе хлопець, – я відповідальний...

– Став, – не дала йому договорити дівчина. – А були ми з тобою навіть більш шалені.

Ілля взяв руку Маші й притулив до грудей, спрямувавши погляд у далечінь.

«Мабуть, згадує, як ми чудили того літа!» – подумала вона й широко усміхнулася.

«Хоч би вона погодилася!» – тільки й міг думати Ілля.

Ввечері, коли Маша уже збиралася спати, у її вікно щось стукнуло. Вона встала й визирнула з нього, сподіваючись, що їй привиділося. Надворі було тихо та темно. Постоявши з хвилину, дівчина відійшла, проте раптом почула музику. Тиха романтична мелодія лунала знадвору, змушуючи дивуватися. Це ще що за дурня? Повернулася до вікна й ахнула.

***

Надворі творилася метушня. Ілля командував своїми підопічними.

– Щоб ані звуку! Всі тихо підійшли й за моїм сигналом дружно запалили свічки. Винниченко, ти контролюєш музику! Все за моїм сигналом!

Світло місяця падало на її темне вікно. Ілля знайшов невеликий камінчик та жбурнув у шибку. Камінь цокнув, відскочив та впав на асфальт. За мить він помітив Машу в короткій нічній сорочці.

«Так, потрібно буде сказати, аби не підходила в ній до вікна!»

Він ледь не луснув від ревнощів, коли Маша одягнула короткі шорти. У малоліток аж очі з орбіт виходили. А тут сорочка, що ледь прикриває... кгм...

Дівчина сховалася за шторою.

– Погнали! – скомандував Ілля.

Винниченко увімкнув музику, а інші тим часом дружно запалили свічки. Серце загупало. Ще якась мить і вона все побачить...

***

«Виходь за мене!»

Саме ці три слова дівчина побачила на землі. Це було неочікувано. Вона зовсім не спішила вийти заміж, не думала про це. Ілля поряд і то добре!

Несподівано на очах виступили сльози. Вона бачила Іллю там, внизу. Хлопець змужнів за цей час, подорослішав. І її почуття тільки виросли. Тут і думати було нічого!

Відчинила кватирку, висунула голову з вікна й закричала:

– Я згодна! – надіслала повітряний поцілунок Іллі.

Підлітки гучно зааплодували.

Ще одне особливе літо починалося.