Глава 47

Я не могла підняти слухавку. Не через те, що боялася, просто було надто боляче. Не змогла б говорити спокійно, сльози не дали б залишитися спокійною. Скинула виклик та стала писати повідомлення хлопцеві.

«Я не можу зараз розмовляти».

Не збрехала ж... Поки Ілля друкував відповідь, мене заповнювали хвилювання. Несподівано зрозуміла, що хочу, аби все виявилося неправдою. Хочу, аби він сказав, що ні з ким не обіймався і взагалі, то був інший Ілля, двійник мого Марченка.

«Маша, ти прийшла мене зустрічати?)))»

– Дурень, чи що? – обурилася вголос та насупилася.

«Я поряд просто проходила. Збираєшся мені відповідати?»

«Де ти? Буду за п'ятнадцять хвилин.»

Спершу я не хотіла йому відповідати. Не розуміла, невже так важко листуватися? А потім поміркувала, набрала сил та написала, де я знаходжусь. Хотілося поглянути в брехливі очі!

«П'ять хвилин!»

Після цього повідомлення стала нервувати. У мене було лише п'ять хвилин, аби привести себе в порядок та витерти сльози. Дістала з сумочки люстерко та жахнулася. Очі опухли, червоні, а під ними чорні патьоки від косметики. Не мала ані серветки, ані бодай води, аби вмитися. Збіса кепські справи в мене... Вирішила йти до бювету умиватися, а не встигну – значить Ілля почекає!

Йшла та дивилася під ноги, аби сховати від перехожих заплакане обличчя, прикривала обличчя рукою. Не вистачало ще знайомих зустріти. Спішила, щоб встигнути, чим швидше вмитися. Й все ж налетіла на когось. Врізалася лобом об чоловічі груди. Не боляче, але, мабуть, перехожому було неприємно.

– Вибачте... – промимрила й хотіла обійти людину, проте опинилася в обіймах.

– Марійко, ти що це навигадувала? – ніжно сказав Ілля. Серце застукотіло, наче його хто вжалив. Спробувала вирватися, але не змогла. Міцно тримав, наче знав, що варто послабити хватку, одразу втечу. Та просто так тікати наміру я не мала. Спершу хотілося його боляче штовхнути.

– Відпусти, – пробуркотіла, ховаючи обличчя.

– Ні, я скучив.

– Тільки за мною скучив, чи за ким? – ображено запитала. Хоча й хотіла вирватися, та все ж приємно відчувати себе в обіймах.

– Маша! – Ілля спробував заглянути на моє обличчя, проте я відвернулася. – Софія – моя кузина.

Завмерла, прокручуючи в голові картинку, як мій хлопець обіймає іншу. Обійми не дружні, але як для рідні, згодяться. Особливо, якщо ця рідня близько спілкується та має теплі відносини.

Вперлася лобом у плече мого Іллі й вдихнула аромат приємних парфумів, які нагадували мені море.

– Маша, я дуже-дуже скучив, – сказав хлопець, – і не проти вже отримати радісний поцілунок.

Вдала, ніби не чую.

– Але чому ти мені раніше не говорив?

Згадала, як Софія під час нашого знайомства скоса на мене дивилася. Так, ніби ревнувала. Чи я не вірно розтлумачила її погляди?

– Сподівався, що ревнуватимеш. А потім забув.

– Дурень, – нагородила я його таким незвичним «титулом» та буцнула лобом у плече.

А потім задоволено обвила руками за талію. Серце билося гучно, але розмірено. І більше не боліло.

Як я не намагалася приховати своє заплакане обличчя, як не пручалася та відверталася, все одно хлопець зміг його побачити. Звів брови на переніссі та тепло усміхнувся. А я дивилася на Іллю з-під лоба, спостерігаючи за радісним обличчям.

– Марійка – плакса.

Спритно поцілував мене у ніс, я навіть не встигла відвернутися. Насправді не так уже й хотілося ухилятися від його губ.

– Мені потрібно умитися.

– Не завадило б.

Біля бювету сиділи три бабці та дід, які зверхньо спостерігали за тим, як я приводжу своє обличчя в порядок, змиваючи з нього косметику. Ілля крутився поряд, натискав на важіль, коли це було потрібно, та тримав для мене люстерко. Хлопцеві було нудно.

– Маша, ти мені подобаєшся навіть з розмащеною по щоках косметикою. Ходімо вже кудись, морозива поїмо, наприклад.

Усміхнулася сама до себе, адже почула лише, що подобаюсь йому. В серці щось приємно залоскотало. Та вмиватися не припинила. Косметика завжди погано вимивалася, а тут ще й холодною водою...

– Та скільки ж можна воду виляпувати? – обурилася одна з бабусь. Ніби то я її найцінніший ресурс вичерпувала. – Вдома будеш вимиватися!

Я мовчала, продовжуючи свою справу.

– Вибачте нам, – чемно заговорив Ілля, – Марійка просто морська русалка, вчора з моря повернулася, без води не може. Ой, а ви часом не викладали в мого батька в школі? Марченка пам'ятаєте? Десь я вже бачив ваше усміхнене щасливе обличчя.

– Пам'ятаю, – закивала бабуся, – який старанний учень був...

Поки вчителька, що уже давно стала пенсіонеркою, розхвалювала батька Іллі, я сяк-так відмила косметику та нарешті задовольнилася своїм зовнішнім виглядом.

– Можемо йти, – легенько смикнула Іллю за руку. Він перехопив мою долоню, поцілував пальці та попрощався з компанією пенсіонерів.

– Морозиво? – запропонував Марченко.

– Морозиво!

Кивнула, примружилася від яскравого сонця й усміхнулася Іллі.

Ми їли морозиво, розмовляли та гуляли парком до вечора. Ще не темніло, проте Ілля сказав, що йому варто повертатися додому, адже там його чекали мачуха та «дорогий» братик.

Не хотілося відпускати хлопця, проте довелося. Він провів мене до мого дому, а потім на прощання поцілував у щоку та обійняв, шепнувши про те, що за нами спостерігають.

Щойно я повернулася в сторону нашого будинку, як у вікні кухні промайнув силует бабусі.

– Бувай, Ілля! – розчаровано сказала я. Чому розчаровано? Бо весь день так чекала, що Ілля мене поцілує по-справжньому, а тут бабуся... Знала б, сама насмілилася та зробила б перший крок.

Моя рідненька зустріла мене за вхідними дверима.

– Підглядати не гарно, Маріє Карлівно! – сказала я їй, роззуваючись та ставлячи сумочку на поличку.

– Не розумію про що ти! – захитала бабуся головою. Ох і хитрунка!

Ми повечеряли, пограли в доміно, яке бабця так обожнювала, подивилася новини по телебаченню, турецький серіал, а потім розійшлися по кімнатах. Спати мені не хотілося, в моїх думках був лиш Ілля. Який там сон...

«Не вистачає тебе...» – написала я йому та взялася чекати відповідь, роздивляючись зірки на стелі.

«Можу прийти за пів години, якщо хочеш»

Сердечко в кінці речення свідчило про те, що він теж сумує. Я погодилася.

Через тридцять хвилин тихо прошмигнула до вхідних дверей та вийшла з дому. За нашим невисоким парканом стояв темний силует з накинутим на голову каптуром.

– Хто там? – тихо запитала у нього. Була впевнена, що то Ілля, проте перевірити не завадило б.

– Я, – почула відповідь викривленим голосом.

– Тоді скажи те, що можеш знати лише ти.

Хлопець сперся ліктями на паркан і став роздумувати. Я підійшла та зупинилась навпроти.

– Маша вміє перетворювати взуття у зброю.

– Дотепник, – сказала ніжно й притулилася лобом до його лоба.

Ілля взяв моє обличчя у свої руки та поцілував мене. Ніжно, але по-дорослому. Так, що навіть ноги затремтіли, а в животі метелики заворушилися.

– Заходь, – махнула рукою на хвіртку, коли він мене відпустив. Моє серце колотилося від емоцій та почуттів. Мені хотілося ще.

Заходити через ворота хлопець відмовився, дуже легко перестрибнув через паркан та обійняв, міцно притискаючи до себе.

– Маша, ти зводиш мене з розуму, – прошепотів на вухо, – скажи, що не байдужий тобі...

Так тепло стало та приємно від його слів. Затамувала подих, а потім нарешті зізналася:

– Не байдужий.

Настільки не байдужий, що серце спалахувало від почуттів. З кожним гучним ударом, який Ілля напевне відчував. Проте в подробиці я не вдавалася, лише увіткнулася в його плече носом, вдихаючи найсмачніший аромат моря.