Глава 46

Тривалий час мені не вдавалося заснути. Це попри те, що перед тим не спала понад добу. Так хотілося побачити Іллю, аж у серці щемило. Я крутилася з боку на бік, передивлялася фото з табору, Інстаграм Іллі, Фейсбук. Приємна туга лоскотала душу, проганяючи сон геть. Кінець кінцем, я змогла заснути лише тоді, коли вирішила зустріти хлопця, щойно він приїде в місто.

Їхній автобус прибував у місто перед обідом, тому в мене був час, щоб підготуватися. Я приміряла одяг, фарбувала вії, губи, все змивала, бо мені не подобався макіяж, і починала знову. Моя метушня не пройшла повз бабусю, тому вона встромила носа й поцікавилася, заради кого я так наряджаюся.

– Це дуже секретна інформація! – загадково відповіла я їй та продовжила чепуритися. Бабуся ніколи не намагалася допитуватися про мої стосунки з хлопцями, тому просто сказала, щоб я цю «загадкову інформацію» якось до нас на вечерю запросила. Засміялась і кивнула, кинувши веселе «обов'язково».

Точного часу прибуття автобуса я не знала (та й хто його міг передбачити з нашими вічними приміськими заторами та купою світлофорів), тому трішки спізнилася. Пасажири встигли вийти з автобуса й майже всі розійшлися. Проте не Ілля, він розмовляв зі своїми друзями. Хлопець не бачив мене, адже я була далеко.

«Команда «І» в зборі» – подумала я та усміхнулася. Розхвилювалася перед зустріччю, немов не Іллю Марченка мала зустріти, а самого президента. Чи якогось відомого американського актора.

Йшла повільно, спостерігаючи за хлопцем. За його рухами, жестами. Дивилася, як він тиснув руки хлопцям. Вони пішли, а Ілля залишився.

Коли до нього підійшла Софія, мене наче холодною водою облили. Зупинилася, не в змозі ступити й кроку. Дівчина щось весело йому сказала, усміхнулася. А потім вони міцно обійнялися, притулившись одне до одного... Перші кілька секунд я не могла повірити своїм очам. Кліпала, немов дурепа. Проте потім до мене дійшло... І раптом стало так боляче та гидко, що в голові запаморочилося.

Ілля бридкий мерзенний бабій... І як я могла забути про це? Як могла повірити йому? На очі навернулися сльози. Я повільно розвернулася й пішла геть, тихо ступаючи, аби він мене не помітив. А за рогом кинулася зі всіх ніг вперед, не розбираючи дороги.

Я бігла й плакала, не розуміючи за що він так зі мною. Чому обманював мене та чи говорив взагалі правду? Як я тільки примудрилася двічі на ті ж самі граблі наступити? Чому така наївна?

Сльози не вщухали, ноги не зупинялися. Я згадувала наше побачення й не могла повірити, що Ілля так вчинив. Просто в голові не вкладалося.

Опам'яталася я лише тоді, коли ледь не потрапила під колеса автомобіля на тому самому перехресті, де загинула мама.

– Ти адекватна взагалі? – накричав на мене розгніваний водій, висунувшись по пояс із вікна, очі його горіли скаженою люттю. Він кілька разів посигналив, аби зігнати таким чином злість, а потім знову закричав: – Червоний!

Чоловік махнув рукою на світлофор, я глянула на червоне світло й тихо прошепотіла мокрими від сліз губами:

– Вибачте...

Ноги самі понесли мене в парк. Я сіла на лавці під пекучим сонцем і стала думати, чому все так відбулося, чому я знову опинилася з розбитим серцем. Щоправда, цього разу боліло набагато більше, десь глибоко в душі. Так, що насилу вдавалося дихати.

Зовсім скоро поряд хтось сів, та я навіть уваги не звернула на людину. Дивилася в нікуди й думала, чому все склалося так гірко. Хотілося написати Іллі гнівне повідомлення, звинуватити у всьому, виказати те, що так болить. Але щойно я брала телефон у руки, бачила наше фото, яке стояло на заставці, й пелена зі сліз знову закривала мене від світу.

– Колись і мені розбили серце.

Жіночий голос привів мене до тями. Я витерла сльози й поглянула на стареньку бабусю, яка сіла на інший край лавки. Їй було не менше вісімдесяти. Вона мала доволі елегантний вигляд як на свій вік. Біле з червоним плаття без рукавів, маленький капелюшок в тон і прості туфельки віднімали від її віку десятки років. Поряд стояла паличка, обперта на лавку.

– Звідки ви знаєте, що мені розбили серце? – пробурчала я незнайомій пані.

– А чого ж ви, молодь, ще можете так гірко плакати, як не через кохання? – бабуся усміхнулася мені широко, показуючи рівні зуби. На це риторичне запитання я вирішила не відповідати. Незнайомка не була права, адже я могла плакати й з іншої причини. Наприклад, через смерть мами.

– Я теж отак плакала, бо побачила свого кавалера з іншою. Розсердилася, переїхала в друге місто. Все життя страждала. А ось недавно зустріла його і виявилося, що то був чоловік, схожий на нього. А я, дурепа мала, здалеку не роздивилася і втекла.

Я мовчала. Хіба ж то був мій варіант? Я точно бачила, що то був Ілля, що він обіймав іншу. Ті обійми були довгими та міцними. Простих подруг так не обіймають.

– Я все життя сама, внуцю, – сумно сказала старенька й піднялася з лавки. – Нікому такого не побажаю.

Більше вона нічого не говорила, а просто розвернулася й пішла. Я провела її поглядом і подумала, що точно не хотіла б залишитися сама до кінця життя.

Я не втрималася й написала йому повідомлення, з усіх сил стримуючи сльози.

«Ілля, я бачила тебе з Софією. Що це означає? Навіщо ти грав зі мною?»

Деякий час хлопець не відповідав, я встигла пересісти в холодок, адже від сонця почала боліти голова. Сльози давно висохли, хоча серце досі стискало, наче у лещатах.

Через пів години телефон задзвенів і на екрані з'явилося його ім'я...