Глава 44

Маша

– І все-таки ми з тобою шибайголови, Ілля! – я взяла хлопця під руку. Ми прямували до нічного клубу. Хоча насправді мені було без різниці куди йти.

– Безумці! – підтвердив Ілля з широченною усмішкою.

Я почувалася щасливою настільки, що море по коліно було. Ми швидко дісталися до клубу, безнапасно пройшли охорону й, опинившись всередині, одразу ж пішли танцювати. Так весело я проводила час хіба що в дитинстві, під час святкування Нового року. Танцювала, стрибала, тримаючи хлопця за руку. Перед Іллею не відчувала ані сум'яття, ані сорому, адже знала – він приймає мене такою, яка я є. І це найголовніше в наших стосунках.

В якийсь момент нам набридло танцювати й ми вирішили піти на пляж, аби ще раз попрощатися з морем, цього разу остаточно.

– З мене величезне морозиво, якщо ти залізеш у воду! – з викликом сказав Ілля, коли ми залишали «Аризону».

– Ага, і йти потім годину в мокрому одязі! – насупила я брови. Хоча морозива мені хотілося. Великого ванільного ріжка, якого обов'язково вмокнули б у розтоплений шоколад та подрібнені горіхи. Аж слинки потекли, коли уявила цю смакоту.

– Ти можеш залізти у воду без одягу! – хитро всміхнувся Ілля й підморгнув. А потім отримав від мене штурхана під ребра за такі жарти. Дурник!

– Марійка...

Я скам'яніла, почувши своє ім'я. Ніколи більше я не сподівалася почути цей дурний голос. Мені не хотілося обертатися, було лише бажання йти вперед. Зі швидкістю світла.

Проте Ілля теж не глухий, одразу повернувся на моє ім'я та став роздивлятися Ярослава, склавши руки на грудях. А я не поверталася. Навмисне стояла спиною до того, хто розбив моє серце.

– Маша, ти його знаєш? – запитав мене Марченко.

– Знаю, – кивнула роздратовано, погляд бігав хаотично по вулиці, від кафе до магазину, потім до бази відпочинку, – може підемо все-таки на пляж. Я згодна плавати.

Ярослав обійшов мене під прискіпливим поглядом Іллі й опинився перед очима. Я не хотіла його бачити, тому затримала погляд на невеличкому кафе з живою музикою, де веселилися люди.

– Марійко, ти в таборі? – запитав хлопець.

– В таборі, – сердито буркнула. Як він тільки посмів до мене підійти після своїх бридких вчинків?

– Круто! – відповів хлопець. – А я от з сім'єю...

– Я дуже рада... – кивнула, не дивлячись на нього й вхопила Іллю за руку. – Вибач, поспішаємо.

В останню мить все ж кинула погляд на Ярослава. Він анітрохи не змінився, такий же оманливо симпатичний. І нічого не відчула. Хіба що трохи злості. Мені здавалося, що рана болітиме так само сильно, як і рік тому, проте, здається, вона загоїлася.

– Маша, а хто це був? – запитав Ілля зупинившись, коли ми дійшли до місця, де починався пляж. – І чого ти так підозріло втекла від нього?

– Ти що ревнуєш? – здивувалася я, а потім задоволено усміхнулася. Ото треба таке! Ілля мене ревнує!

– Ну ні...

Під світлом ліхтаря я бачила його обличчя і воно дало мені зрозуміти – ще й як ревнує! Широченно усміхнулася й стримала несподіваний порив обійняти хлопця. Ще чого йому! Нехай сам мене обіймає.

– Цей... кгм... рогатий... – продовжила я шлях, Марченко одразу ж пішов за мною. – Він образив мене... Минулого року він теж був у таборі й ми начебто сподобалися одне одному. У всякому разі він знав про мої почуття, я мала необережність зізнатися...

Було соромно розповідати про свої перші почуття, особливо Іллі, який мені так подобався. Навіть більше, ніж подобався...

– А потім ми великою компанією пішли в «Аризону» і Ярослав там безсоромно цілувався з іншою дівчиною. Коли я спробувала вияснити причину такого бридкого вчинку, він сказав мені, як зараз пам'ятаю, «Марійко, але ж я тобі нічого не обіцяв! Ну пообіймалися один раз, що з того?» Після того я й ненавиджу «Марійку»...

Ну от я й відкрилася. Було зовсім не важко, не враховуючи моє почервоніле від сорому обличчя.

– Маша, він тобі досі подобається? – запитав Ілля, в його голосі відчувалася напруга.

Мені хотілося стукнути хлопця й голосно-голосно заперечити, що ні, що він дурило пришелепувате, в якого я закохана, проте першою зізнаватися в почуттях боялася.

– Мені він не подобається, – усміхнулася хлопцеві, хоча на пляжі було темно й він не міг нічого бачити. – Я навіть не проти, щоб мене тепер Марійкою називали. Гарне ім'я у мене, ой гарне! Ну хто ж мене похвалить, як не я сама?!

Мабуть, у Марченка, від душі відлягло, бо він одразу повеселішав й навіть кілька разів назвав мене Марійкою, ніби куштуючи ім'я на смак. А потім взяв за руку й потягнув до води, в якій під сяйвом місяця мерехтіли світлячки.

Хвилі докочувалися майже до наших ніг, погрожуючи обмочити взуття. Їхній шум заспокоював. Я точно знала, що сумуватиму за цим. Мені не вистачатиме моря.

– Мені здається, що завтра якась крихітна частинка мене залишиться тут і я більше не буду цілим... – по-філософськи сказав Ілля, немов читаючи мої думки.

– Особисто я точно наступного року приїду сюди відпочивати, – твердо заявила, – зі шкіри випнусь, а приїду!

– Разом приїдемо! – підтримав мене хлопець.

Ми ще трохи постояли, спостерігаючи за шумним морем, а потім розвернулися та пішли назад.

– В табір? – запитав Ілля, коли ми перших ліхтарів, за якими починалися бази відпочинку.

– Так не хочеться... – скривилася й поглянула на хлопця. Серце задоволено відізвалося трепетом, що мій Ілля, такий гарний та усміхнений, поряд.

– Ну тоді пропоную зайти в кав'ярню...

Задоволено закивавши, ми пішли далі. А по дорозі Ілля купив мені рожеві, під колір моїх улюблених шортів, в'єтнамки. Сказав, що втрата такої важливої для літа речі неприйнятна, а саме він винен у тому, що я згубила те взуття.

У маленькій кав'ярні, що знаходилася на краю курортної зони, було дуже затишно. Кілька столиків, відмежованих бамбуковими перегородками, вінтажні великі лампи й король закладу – старе піаніно. Ілля здивував мене тим, що одразу ж попрямував до нього. Втомлений нахнюплений бариста провів хлопця поглядом, мабуть, передчуваючи чергового відвідувача, який любить хаотично понатискати клавіші. Я винувато усміхнулася йому, приготувавшись до хвилі іспанського сорому. Ілля поставив стілець перед музичним інструментом, на мить затримав руки над чорними та білими клавішами, а потім заграв дуже знайому класичну мелодію, назву якої я не знала. Ми переглянулися з баристою і я навіть не зрозуміла, хто з нас двох більше здивувався. А Ілля все грав та грав, наповнюючи кав'ярню приємною музикою. Мені було дивно бачити його таким, інакшим. Ніби то й не він сидів за піаніно, а якийсь інший Ілля, не мій.

Коли мелодія скінчилася, відвідувачі кав'ярні, разом з баристою, зааплодували. А я на емоціях обійняла Іллю.

– Ото ти мене здивував! – ми взяли каву та сіли за невеликий столик.

– Шопен, – пояснив він мені, – чотири роки музичної школи.

– І на гітарі вмієш грати? – чомусь вирішила запитати, згадавши, як вважала, що Ілля заздрить Світлицькому.

– Вмію, – кивнув він та усміхнувся, – проте більше люблю клавіші.

Ми випили каву та вийшли на вулицю. Годинник показував третю ночі.

– Мабуть, таки пора йти, – нехотя сказав Ілля й смачно позіхнув, заражаючи й мене цим симптомом готовності до сну. Хлопець простягнув мені руку й наші пальці миттю переплелися. – Це найкраще побачення в моєму житті, Марійко!

Мені було приємно від його слів. І враження залишилася в серці такі самі.