Глава 42

Маша

Я відчувала щастя. Поряд зі мною йшов Ілля й тримав мою руку. Мені не хотілося першою починати розмову, тому я просто насолоджувалася всім, що було навколо нас. Яскравими зорями, теплою ніччю, цвіркунами, які не змовкали ні на мить. А ще ароматом якоїсь надзвичайної свіжості.

– Куди спершу підемо? В «Аризону», чи краще хочеш піцу? – запитав Ілля.

– Хочу обіцяну розповідь, – бовкнула ненароком й прикусила губу. І хто мене за язика тягнув?

– Окей, з чого почати?

– З самого початку, будь ласка.

Який там був початок я поняття не мала, мені просто хотілося слухати його голос.

Було видно, що Ілля збирається з думками. Він навіть темп трішки сповільнив. Заговорив не одразу, проте тема його розповіді здивувала.

– Ну, тоді почну з того, що пов'язує мене зі Світлицьким...

– Як знаєш, – знизала плечима.

– Коли померла мама, мені важко було змиритися. Я не розумів, чому так. Чому саме вона? Був час, я навіть не вірив у те, що трапилося. Знаю, це якось неправильно, але все ж...

– Ілля, – перебила я хлопця, – не буває нічого неправильного. Ти втратив маму і це жахливо. Взагалі смерть – це жахливо!

Я стисла руку хлопця в знак підтримки й мені здається, що він став почувати себе легше.

– Дякую, – тихо відповів він, підтверджуючи мої слова й замовк на хвилину. – А ще був час, коли я молився, аби вона повернулася... Пам'ятаю, як загадував бажання під Новий Рік зовсім недавно, кілька років тому. Мабуть, тієї ночі падали зірки, адже всесвіт почув мене. Щоправда, зрозумів трохи неправильно. Так в нашому житті з'явилася Руслана, мама Богдана...

Я навіть зупинилася посеред дороги, наче вкопана. Здавалося, що я неправильно зрозуміла його. Невже вони... зведені брати?

– Так, Маша, так, Світлицький і я живемо під одним дахом. Як тобі мій братик?

Запитував хлопець без веселощів, а це означало, що наявність такого сумнівного родича явно була неприємною. Я не мала слів. В голові ця нова інформація не вкладалася.

– І чому ж ви не поладили? – розгублено запитала. Ми йшли повільніше, повітря стало холоднішим. Здавалося, навіть зорі не так яскраво світилися.

– Власне, через мій жарт і не поладили. Виявило, що «нібито вагітна» дівчина запала в серце Світлицькому і він не захотів мені цього пробачати. Навіть більше, добряче помстився. Я навіть думав, що виб’ю з нього дух. Проте з горем пополам стримався.

– З горем пополам? – уточнила я.

– Та-аак, – протягнув Ілля винувато, – розтрощив його кімнату й улюблену гітару за одно.

А мені анітрохи не було шкода Світлицького з його гітарами. Сам винен. Напевно.

– А що він такого зробив?...

Ілля

Досі пам'ятаю той день, коли Руслана привела в наш дім Богдана. До цього я вже знав майбутню дружину мого батька, вони декілька місяців зустрічалися.

То було перше травня, теплий вихідний і ми влаштували пікнік біля озера. Посмажили м'ясо на мангалі, нагодували качок хлібом, познайомилися. Тоді я сказав Богданові, що завжди мріяв про брата. Але мав тільки одну двоюрідну сестру по маминій лінії. А тітка Ніна, татова сестра, була самотньою і дітей не мала.

Спершу ми подружилися з Богданом, у нас знайшлася купа спільних інтересів, захоплень. Я навіть думав, що ми зможемо дружити вчотирьох... І хлопці наче були не проти.

А потім одного вечора ми познайомилися з компанією дівчат. Я б не сказав, що мені з них там хтось дуже подобався. У всякому разі, не настільки сильно, як Маша... Але одна з них почала мені постійно писати. Ну я й не стримався... Звідки ж мені було знати, що Світлицький по ній з розуму сходить? Він мовчав, ну я в принципі теж нікому не хвалився. Але якось вирішив перед хлопцями пожартувати, що дівчина завагітніла від мене.

Що тоді почалося... Пекло. Справжнє пекло. По-перше, Світлицький мене зненавидів. Люто зненавидів за те, що я посмів з тією дівчиною... кгм... замутити. По-друге, він же й розтріпав комусь про це (бо в Ігореві та Іванові я був певен, то не вони). Й пішли про нас чутки по місту. Люди вигадували, додумували різні небилиці. Я навіть чув, що уже став батьком. І найгіршим виявилося те, що мама тієї дівчини дізналася та прийшла до мого батька на роботу. А потім ми вдвох стояли та виправдовувалися перед ними, червоніючи та ніяковіючи.

Якось таки це все зам'яли, забули. Люди бачили, що ніхто з животом не ходить. Щоправда, тоді поповзли чутки про аборт... Але й про те згодом припинили базікати. Та зі Світлицьким ми так і не помирилися, не зміг мені пробачити того, що я з його дівчиною був. А всі доводи щодо того, що я не був в курсі його почуттів, мій названий брат не слухав.

На цьому історія мала б закінчитися, проте Богдан злопам'ятним виявився. Виждав, козел, коли в мене з'являться більш менш тривалі стосунки й вліз між нами третім лишнім. Він напоїв Лізу, мою дівчину, алкоголем і скористався нею, як останній придурок... Можна було б сказати, що це розбило мені серце, проте насправді я відчував злість. Такої агресії у мене зроду не було. Та ні разу не пошкодував про те, що гітару розбив. Так йому, <нецензурна лайка>, і треба! Якби не Руслана, з якою в мене хороші стосунки, я б його покалічив. Тому Світлицький має дякувати за мою щедрість.