Глава 40

– Останній день сьогодні, – заявила сумно Вікі, щойно ми прокинулися.

У мене не було відчуття якогось кінця чи утрати. Для мене від'їзд з табору – як перегорнути сторінку. Далі буде навіть цікавіше, хоча й стверджувати, що я не сумуватиму за нашим табором було б обманом.

– Нарешті, бляха муха! – в серцях сказала Настя. – Три тижні пекла! Мої вже напевно давно забули, який я маю вид.

Під «моїми» сусідка мала на увазі звісно ж не сім'ю, а своїх друзів хлопців.

– Забудеш тебе! – засміялася я. – Ти ж їм надзвонюєш по десять разів на день кожному. По відеозв'язку!

– Не було такого, – махнула рукою Настя.

Ми стали збиратися на зарядку. З останнього дня хотілося видушити максимум, аби спогади залишилися в душі на тривалий час.

Хоча день почався, як завжди, я відчувала невловну атмосферу, що панувала в таборі. На кожному кроці можна було помітити когось з блиском в очах та широкою сонячною посмішкою на вустах. Чи то від того, що завтра нам доведеться вантажитися в автобуси та покидати табір, чи від того, що всі гуртом вирішили наостанок взяти максимум задоволення з останнього дня в таборі, я не знала, проте у мене було передчуття якось чуда, немов перед Новим роком.

Ілля з'явився переді мною несподівано. Ми саме йшли з їдальні на оголошення результатів змагань, коли хлопець просто перегородив мені дорогу з широченною щасливою усмішкою на устах. Він засміявся і навіть в його очах я помітила усміх. Не довго думаючи, кинулася йому на шию, ставши навшпиньки. А обійми його були приємними!

– Маша... – гладив він мене однією рукою по спині, одночасно уткнувшись носом у плече. – Як же я скучив...

Я відчула, як тіло наповнилося теплотою. Не хотілося відпускати хлопця! Нізащо! Ні за які гроші! Відчула, що навіть очі зволожилися й ще міцніше стиснула Іллю.

– І я скучила! – відповіла хлопцеві. – Навіть не уявляєш, як сильно!

– Ой-ой! Парочка! Пилип та Одарочка!

Насті не вдалося зіпсувати наш чарівний момент. Ілля закрутив мене на руках, притискаючи до себе. Я голосно засміялася.

Ми ще трохи пообіймалися, подивилися одне одному в очі зі загадковими усмішками на вустах. І це було так дивовижно. Я дивилася в його темні райдужки й розуміла все без слів. І він теж розумів мене. Мій Ілля відчував те ж, що і я... Те саме відчуття, від якого серце билось невпинно.

І як би мені не хотілося залишитися стояти перед ним, ми повинні були йти на кляту «церемонію». Ілля простягнув руку, я зверху поклала свою і ми пішли до натовпу.

На сцені стояла Саша й оголошувала набрані бали, як завжди, з кінця. Наша команда «Амазонок» не зайняла призових місць. І нічого дивного, адже капітани з нас виявилися кепськими. То ми в їдальні пропадали, то Ілля з Ніною Кирилівною в лікарні був. Директорка, до речі, почувала себе набагато краще. Щоправда, стан здоров'я жінки поки не дозволяв працювати. І взагалі, Ілля сказав мені по секрету, що його тітка не збиралася повертатися працювати в табір. Цитуючи Ніну Кирилівну, хлопець сказав, що «ну вас, чортенят малих, здоров'я не набудешся» – це найлегші слова, що говорила вона. Я лише сміялася з того, радіючи, що все з його тіткою добре.

Оголосивши команд-переможниць, нас відпустили відпочивати, займатися тим, чим ми самі захочемо. Більшість одразу ж ринулася на пляж, займаючи місця ближче до води. І нам дістався невеликий клаптик піску, де, постеливши покривало, ми розсілися дружною компанією – ми з дівчатами та команда «І». Я, до речі, знову хлопців тим підколола, за що отримала від Іллі лоскіт по ребрах. У відповідь довелося його вкусити за руку. Так ми й дуркували до самого вечора. І далі б сиділи, але так зголодніли, що й несила було терпіти.

За вечерею я сіла поряд з Іллею і ми намагалися вкрасти одне в одного з тарілки котлету, регочучи на всю їдальню. І кожен захищав своє «золотце», як міг. Закінчилося все тим, що до нас вийшла сердита Ігнатівна та пригрозила кулаком. Довелося поводитися смиренно. Але все одно штовхалися коліньми непомітно, під столом, намагаючись стримати сміх, який так і рвався з середини, прямо з серця, з душі.

Хоча й було весело, круто, все одно хотілося залишитися з Іллею наодинці. Поговорити, потриматися за руки. Або й більше... При одній думці про поцілунки з хлопцем, дух перехоплювало. І я знала, що так і має бути.

А потім був пляж, вечірні купання й найкращий у світі захід сонця. Ніжно-помаранчевий, з темно-синіми хмаринками. Ми сиділи всі гуртом, дивлячись на ті різноманітні барви, й думали кожен про своє. Особисто я хотіла, щоб сьогоднішній вечір тривав довше, ніж зазвичай, щоб отримані враження тривалий час не відпускали, а серце все одно вимагало продовження.

Коли сонце заховалося за горизонтом, прийшла пора вечірки. Цього вечора вожаті постаралися на славу! Чи то так новий директор вигадав, я не уточнювала. Майже вся територія пляжу освітлювалась гірляндами, неоновими вогнями й різноманітними вогниками, що миготіли. Якби я не знала, що зараз середина літа, то подумала б, що сьогодні тут святкуватимуть Новий рік. Лише жвава дискотечна попмузика, що лунала зі здоровенного музичного центру, нагадувала, що тут вечірка на березі моря, а не різдвяний ярмарок. Не даремно у мені від ранку жевріло передчуття чуда!

– Ялинки не вистачає! – прокоментував Ілля, читаючи мої думки. Я кивнула.

Ми трималися за руки та йшли до натовпу разом з друзями. Здавалось, весь табір вирішив прийти на прощальну вечірку. Я помітила серед юрби більшість своїх знайомих, членів команди, а ще тих, з ким довелося познайомитися вже тут, в таборі. Бачила краєм ока й Світлицького, який розмовляв зі своїми «курочками». Але довго затримувати на ньому погляд не хотілося – не заслужив.

Найприємнішою несподіванкою на вечірці був стіл з солодощами та напоями. Ми взяли смачні частування й сіли біля води, розстеливши покривало.

– Ну що, монетки кидатимемо? – запитав Ігор, однією рукою обіймаючи Вікі за плечі.

– Ні за що на світі! – в серцях вигукнула Настя й смішно підняла руки, ніби на неї дуло пістолета наставили. – Повертатися сюди я не планую.

– А я б залюбки, – сумно сказала Вікі, – тільки от вік уже не той...

– Старенька моя... – ніжно погладив її Ігор по голівці, схиленій на його плече. Ми дружно розсміялися.

Женя заявила, що обов'язково приїде до табору наступного року. І я їй трішки заздрила. По-доброму, звісно. Адже мені табір не світить наступного літа, як і Вікі. Тільки ЗНО, вступ до якогось коледжу чи інституту, академії...

– Маша... – прошепотів Ілля мені на вухо. – Кажуть біля паркану зазвичай побачення влаштовують... Що скажеш?

Поглянула на хлопця усміхаючись. Він однозначно відсилався на моє невдале «побачення» з Пилиповичем, але разом з тим запрошував на нове, де будемо тільки він та я. Принаймні, я на це сподівалася.

– Тільки якщо пообіцяєш мої кросівки не чіпати, – пожартувала я.

– Якщо на заміну пообіцяєш ними не кидатися.

Подивилася на Іллю з ніжністю й засміялася. Серце відізвалося трепетом.