Глава 39

Наступного дня в таборі з'явився новий директор, тому нас всіх зібрали для знайомства. Ну директор, то й директор, мені до нього було якось байдуже. Він був значно молодшим, ніж Ніна Кирилівна, проте Настя прокоментувала, що все одно «старий».

Назар Семенович, а саме так його звали, виявився приязним, добрим і навіть вживав у своєму лексиконі сучасні молодіжні слова, такі як крінж, флексити та чіл, чим одразу ж заслужив авторитет серед нас.

І все було добре й прекрасно рівно до того моменту, коли по обіді до мене підійшла Саша.

– Маріє, я хочу з тобою поговорити, – мило усміхнулася вожата, хоча я помітила в її очах якесь дивне хвилювання і воно мене трохи налякало.

– Д-добре, – промимрила я.

Дівчина повела мене на пляж і ми сіли на пісок під великою парасолькою. Почувалася я ніяково, але й зацікавлено одночасно, адже гадки не мала, чому Саша мене покликала на розмову.

– Гарно тут, спокійно, – сказала вожата, дивлячись на море, над яким нависло сонце. Сьогодні воно жарило добряче, навіть чайки ховалися в тіні. Я роззулася й підігнула під себе ноги.

– Тут прекрасно, – кивнула їй. Проте Саша на мене й не думала дивитися. А мені так хотілося побачити її чарівні очі. Вони мені здавалися казковими. Було б чудово, якби такі незвичні райдужки дісталися від природи мені.

– Маша, не думаю, що це моя справа і я проти таких повчальних розмов, проте вибору в мене немає.

Що?.. Я скам'яніла від тих слів. Вони звучали, мов вирок. Але так заклякла, що й нічого вимовити не могла. Повчальні розмови терпіти не могла. Хоча хто їх любить взагалі?

– Сьогодні я отримала «наганяй» від нового директора за вашу з Іллею витівку. Поняття не маю звідки він дізнався, проте вже маємо, що маємо. Зараз мала б бути довжелезна лекція про шкоду від алкоголю, проте спершу я б хотіла почути тебе.

У мене пальці рук оніміли і, не дивлячись на спеку, в холодний піт кинуло. Від сорому я на секунду прикрила обличчя руками й закусила губу, адже не знала, що казати. Правду? Напівправду?

– Саша, я нічого не пила... – почала виправдовуватися. Здається, ця фраза стала у мене заїждженою.

– Не встигла? – вожата подивилася мені в очі, що аж мурахи по спині поповзли. Перехотілося мати такі райдужки, виявилося, що вони могли й лякати.

– Не встигла... – щиро зізналася я й зі соромом опустила голову.

Саша теж опустила погляд і кивнула, а мені навіть легше стало. І тут мене понесло...

– А навіть якби й встигла, то випила б всього кілька ковтків. Я поки що при своєму розумі і знаю наслідки від алкоголю. А ще хочу сказати, що Ілля до цього взагалі... абсолютно ніякого відношення не має. Він намагався мене таким чином захистити, підтримати. Ілля Марченко – добрий, вихований хлопець. А якщо хтось і повинен відповідати за те, що трапилося, то це я, а не він...

– І до курортної зони ви теж з ним не ходили? – перебила мій монолог Саша, потішно усміхнувшись.

Я втягнула голову в плечі. Ну раз вона й так все знає, то для чого ця розмова? Може вона ще й в курсі, що то Світлицький мене алкоголем пригостив?

Відповіла щось невиразне між «не знаю» та «не ходили».

– Маріє, вожаті теж мають слух, – Саша тепло усміхнулася, її очі більше не «кусалися», – а ви такі наївні, торочите про свої пригоди вголос, навіть по сторонах не оглядаєтеся. А даремно!

Я задумалася. Намагалася пригадати, коли це я могла «торочити» про курортну зону.

– Розумію, що вам усім так хочеться веселитися, порушувати правила. Але про наслідки теж варто думати. А якби з вами щось трапилося там? Ніну Кирилівну, мене й інших вожатих стерли б лиця землі, це вже якщо не говорити про безпеку щодо вас, неповнолітніх.

Ще більше опустила від сорому голову. Ну що тут можна було сказати? Саме так. Нічого.

– Просто пообіцяй мені, – Саша піднялась на ноги й дивилася на мене зверху вниз, – що за ці сім днів не втрапиш в чергову халепу.

– Не втраплю, Іллі ж немає поряд... – пробурчала тихо. Зранку хлопець написав, що поки затримається у місті, побуде з тіткою.

– От і добре, ходім, а то пропустимо брейн-ринг.

Саша подала мені руку й ми пішли.

– До речі, вікно на першому поверсі ми таки замкнули.

– Навіть і не думала ним користуватись, – підняла руки вгору.

Чесно кажучи, набридли мені ці змагання уже. Хотілося просто полежати на сонечку, поплавати у солоній воді, пограти у пляжний футбол. Але з новим керівником в таборі з'явилося значно більше контролю. Ми, як навіжені, весь день витрачали на ті змагання, ганяючись за кожним балом. А потім, втомлені, зморені розходилися по кімнатах, щоб чимшвидше лягти спати. Я навіть на кухні так не втомлювалася, як останні дні в таборі.

Сумувала за Іллею страшенно. Ми розмовляли телефоном щодня, але все одно хотілося його побачити.

День проходив за днем, ніч за ніччю. Ми з подругами не нудьгували, ходили на вечірки, які влаштовували вожаті. І хоча разом з ними був Назар Семенович, такий весь серйозний і суворий, це ніяк не заважало нам веселитися. Вікі жартувала, що не вміє цей чоловік розслаблятися. Подруга, до речі кожен вечір проводила з Ігорем і дуже багато про нього говорила.

А взагалі я насолоджувалася морем. Сонцем. Теплотою. Ми купалися щодня до посиніння губ, а потім йшли в літній душ, змивали з себе липку сіль майже такою ж солоною водою. І це було круто. Мені не хотілося нізащо покидати табір. При одній думці, що наступного року я нікуди не поїду, ставало сумно... Не вистачатиме цих змагань, хоча вони трішки вже набридли. Сумуватиму за новими друзями, за нашими рожевими стінами й вузеньким ліжком. Навіть за Ігнатівною, злою бабою-кухнею сумуватиму, хоча вона й не заслуговує того...