Глава 34

Дівчата, звісно ж, не спали, коли я повернулася до кімнати. Гадаю, весь табір не спав. Саша перевірила присутність моїх сусідок, побажала гарних снів, а потім «пообіцяла», що поговорить зі мною завтра. Я морально готувалася до наступного дня. Задумувала наперед діалоги, оправдання. Уявляла, як ми відбуваємо покарання з Іллею. А ще сумувала за ним.

–Машка, пс-с! – гукнула тихо Настя, коли я мовчки вляглася на своє ліжко прямо в одязі.

–Що?

–Тепер всім капут? – поцікавилася Вікі.

–Ні, лише нам з Іллею, – сумно відповіла. – Можливо, ще комусь.

–А як так вийшло, Маш?

–Вийшло гидко. Саша, Вітя з ліхтариком. І я з повною пляшкою алкоголю...

–А Богдан? Він же був з тобою, не Ілля.

–Світлицький втік.

Я дивилася у стелю. А ще правді в очі. Богдан вчинив підло. Дуже підло.

–Ми цілувалися... – поділилася з дівчатами таємницею.

–Ну і як воно? – запитала Настя.

–Дивно. Спершу було приємно, а зараз гидко. Хіба так буває?

–Ну мені одразу ж не сподобалося цілуватися, – сказала Настя, а потім замовкла, розуміючи, що збрехала нам ще першого дня в таборі. А я то відчувала, що вона темнить!

–Ти ж казала нам, що не цілувалася! – звинуватила мою сусідку Женя.

–Помилочка трапилася!

Настя швидко вкрилася ковдрою з головою та відвернулася до стіни. Ми дружно зареготали. На душі легше стало і здалося, що все буде гаразд. Я дуже швидко заснула й прокинулася з «легкою» головою. Йти до директорки табору не хотілося, але я себе змусила.

Ніна Кирилівна суворо, з-під лоба, глипала то на мене, то на Іллю. Обличчя її аж горіло від злості, а губи навпаки побіліли, так міцно директорка їх стиснула. Я стояла ні жива ні мертва. Мене хитало від нервів. Лиш один Ілля почувався незворушно, немов і не відбувалося нічого. Немов Ніна Кирилівна не сказала щойно, що телефонуватиме нашим батькам.

В голові пульсувало, в горлі пересохло, ноги ледь тримали.

Я хаотично перебирала в думках варіанти розвитку подій, передрікаючи вселенську катастрофу в будь-якому випадку. З тривогою очікувала бабусину реакцію. І, відверто кажучи, вже відчувала сором, адже моя ріднесенька, моя хороша, найкраща на цілому білому світі бабуся, ще жодного разу не розчаровувалася в мені.

Ніна Кирилівна, тримаючи в руках мобільник, звернулася до Іллі:

–І як давно ви там збираєтеся?

Мені здавалося, хлопець зараз почне вигадувати різноманітні виправдання, захищаючи себе й мене. Але Ілля мене здивував правдою.

–Відколи табір відкрили, з тої пори і збираємося.

Директорка ще міцніше стисла губи, а я навпаки роззявила рота. Не знаю, яким місцем думав Ілля, проте я чомусь довіряла хлопцеві.

–Алкоголь де взяли? – тепер Ніна Кирилівна уже й на мене зиркнула.

–Поняття не маю, то не наш.

Залізний погляд повністю перемкнувся на мене. Та стільки суворості в її очах було, що в мене по спині аж холод пронісся. Я розуміла, що директорка хоче почути від мене хоча б щось, але говорити я не могла. Язик до піднебіння присох. Заперечно захитала головою, втягнувши шию.

–А хто ж пригостив?

Здавалося, Ніна Кирилівна відступати не збиралася. Мені привиділося, що кімната крутиться навколо нас трьох. Я подумала, що Ілля здасть Світлицького, розповість усю правду. Проте він мовчав.

Тоді лютий погляд знову уп’явся в мене. Кімната ще дужче закрутилася. Я невпевнено знизала плечима. Мабуть, в моїх очах було стільки страху, що словами не передати, адже Ніна Кирилівна швидко втратила інтерес до мене. Й далі розпитувала Іллю. Я ж лише стояла, слухала їхній діалог та намагалася не втратити свідомість.

–Крізь паркан перелазили?

–Є шпарина, південно-західна сторона.

–Часто там збираєтеся?

–Щодня.

–В морі купаєтеся вночі?

–Ми – ні.

–Ясно.

Ніна Кирилівна знову міцно стиснула губи й поглянула на мене. Мабуть, я мала кепський вигляд, бо очі її потеплішали. Зовсім трохи, але явний прогрес був.

–Можливо, ти щось хочеш додати? – запитала директорка строго.

А що мені було додавати? Хіба що імена тих, хто порозбігався. Але тоді б я виглядала зрадницею. Мало того, що таких не люблять, то мене моя ж совість згризла б живцем.

–Не телефонуйте батькам, – пропищала благально. Навіть сльози на очі навернулися.

–Якщо не зателефоную, ви й далі продовжуватимете свавілля.

Ніна Кирилівна уже не сердилася. Чи то їй мене шкода стало, чи то твердість Іллі так вплинула на жінку.

–Йдіть, ще на сніданок встигнете, – директорка зиркнула на годинник, що висів на стіні й кивнула нам на двері.

Ми вийшли, розминувшись в проході з Пилиповичем. Двері за нами зачинилися й звідти почувся діловитий голос Ніни Кирилівни.

–Значить так, Пилиповичу, є десь у нас в паркані «портал». Пролом в інший світ...

–Який ще пролом?...

–Шпарина. Не тупи! Весь табір на ногах з ночі....

Далі ми не чули. Вийшли з будівлі, переглянулися. І тільки тоді я зрозуміла, як сильно мене виручив Ілля. Навіть і не знаю, що я відчувала та говорила б, якби його не було поряд. Дивилася жадібно в його очі, а в серці тепліло. Все більше й більше. А потім не втрималася й обійняла мого рятівника. Так міцно, що він аж дихати не міг.

–Дякую... – прошепотіла.

Ілля поклав свої руки на мою спину. Стало так затишно, спокійно. І я зрозуміла, наскільки сильно сумувала за ним всі ці дні. Якби зараз поряд впало НЛО або сталася ще якась дивовижа, я б навіть не поворухнулася. Почувалася там, де й мала б бути. А ще раділа, що не наробила помилок минулого вечора. Адже могла...

–Ми друзі по нещастю, – сказала Іллі. Він нічого не відповів і згодом вивільнився з моїх обіймів. А потім, взявши мене за руку, без жодних слів повів у сторону їдальні.

Я мала б хвилюватися за те, як відреагує моя бабуся, але натомість усміхалася до вух. Поряд йшов Ілля і тільки про це я могла думати. І як я взагалі повелася на того Світлицького?

Пискнув телефон, змусивши спуститися на землю. Писав Богдан. Скривилася, закотила очі та поклала телефон назад до кишені.

–Він? – запитав Ілля спокійним голосом. Поглянула на хлопця й усміхнулася, адже зловила чарівний момент. Його обличчя мружилось від сонця, а у волоссі заплутався легкий вітерець. Серце, наче заспівало.

Ілля мені подобався. Тільки чому мені потрібно було втрапити в халепу, щоб дійти до цього висновку?

–Нехай іде до біса! – сказала задоволено.

–Згоден. Але відповісти йому варто. Щоб напевне знайшов дорогу.

Ілля зупинився, повернувся до мене й задоволено усміхнувся, наче виграв у лотерею. Він досі тримав мою руку, змушуючи серце битись швидше. Я подумала, що було б непогано, якби він мене поцілував.

А потім згадала, що вчорашній вечір вже не викреслити з пам'яті. Я, дурепа, подарувала перший поцілунок тому, хто не був вартий навіть погляду. Це мене добряче засмутило. Усмішка перетворилася на сум моментально. Ілля не міг не помітити мого настрою. Він нічого не запитував, але його погляд виражав стурбованість. Хлопець немов питав у мене, що трапилося.

А я не могла йому сказати, що той дурний, неприємний поцілунок з Богданом гриз моє серце. Просто знову обійняла Іллю, вчепившись нігтями в його футболку.

До їдальні заходили не тримаючись за руки. Ілля відпустив мене, а я не стала напрошуватися, хоча мені дуже хотілося доторкатися до хлопця.

Їдальня зустріла нас поглядами. Я одразу зрозуміла – всі знають про вчорашній інцидент. І захотілося зі світу зійти, щоби не мучитися під чужими очима. Серед них були й очі Світлицького. Та я вдала, що не помітила хлопця, з яким цілувалася, якому довіряла. Він мене неприємно вразив.

–О, малолітні злочинці! – привітала нас Настя. – Кирилівна уже бульдозером по вас проїхалася?

–Танком, – я втомлено впала на стілець. – Ні за що у світі ніколи ніскілечки не порушу будь-які правила!

–І ми тобі віримо! – кивнула Настя із сарказмом, прикривши очі. А потім ще й вирішила руку на плече покласти. Чи то заради підтримки, чи для підсилення свого жарту. Я не вдавалася, і тим паче не ображалася на сусідку, бо отака от вона дивачка.

Сніданок проходив нудно. Вікі розповідала Іллі про те, як хлопці швидко провели її до будинку, Настя весь час намагалася вставити своє слово, а Женя, мені так здалося, трохи заздрила пригодам сестри.

Інколи ми перетиналися поглядами з Іллею, і я не могла стримати усмішки. Серце бухкало, а думки кружляли десь понад дахом. А може й вище.

Мені хотілося притулитися до Іллі, зачіпати його, щипати, цілувати... А натомість ми лише могли дивитися одне на одного. Ну не на людях же показувати свої почуття?

Ех, шкода, в «Нічний» табір більше не потрапимо. І взагалі за нами тепер будуть хвостиком ходити. Аби нікуди не втекли. А це вони ще ж не знають про курортну зону... Ой йой...

Після сніданку Ілля сказав, що знову піде до тітки, адже вона йому телефонувала. Тепер мені не хотілося розлучатися з ним ні на мить. Але вибору не було.

Згодом я прочитала повідомлення Світлицького, який дуже щиро просив вибачення, а ще запевняв, що йому шкода. Я не відповіла на повідомлення. Мені нічого було йому сказати. Хіба що те, що між нами все скінчено. Але, гадаю, він і так про це вже здогадався. Проте я все одно збиралася сказати йому сам на сам, що більше ми не пара.

Коли весь табір зібрався для чергових змагань, мій телефон задзвонив. То був тато...