Маша
До вечора було ще далеко, попереду нас чекали чергові змагання. Знову естафета. Ілля так і не вшанував нас своєю присутністю. Я навіть почала хвилюватися, можливо, щось трапилося. Ми зайняли передостаннє місце серед усіх учасників. Кепський з мене капітан, зізнаюся чесно. Софія виражала своє невдоволення закопиленими губами. А я вважала, що винен саме Ілля, бо він мав би тут бути.
Після оголошення результатів ми розійшлися хто куди. Не вистачало лише криків «Ганьба!».
Ні на обід, ні на вечерю Ілля не з'явився. Я ще більше стала хвилюватися. Навіть віднайшла в телефонній книзі його номер та збиралася написати. Але потім передумала. Своїм вчинком він перекреслив події вчорашньої ночі, то чому мені самій напрошуватися на спілкування? Аревуа!
Думала одне, а відчувала зовсім інше. Хотілося вияснити причину та все повернути. Але я сама собі заборонила це робити.
На побачення з Богданом збиралася, наче на свято. Хоча це й побаченням назвати не можна було, адже я взяла з собою Вікі. Сама не знаю чому. Дурепа, однозначно. Проте Світлицький ні слова з цього приводу не сказав. Здавалося, навпаки радів, що я не сама. Хоча в темноті я могла не розгледіти.
Не знаю, скільки днів пройшло, поки Ілля до мене заговорив. Три? Чотири, п'ять? Хлопець весь час уникав мене, я часто бачила його в компанії тітки. І мені здавалося, що він вдає сильну заклопотаність. Чому вдає? Бо стояти, заклавши руки за спину, дивитися на будівлі й кивати Ніні Кирилівні так, що аж вуха трясуться, то ще треба постаратися. Ну гаразд, вуха в нього не тряслися. Але він мене навіть не помітив, коли я проходила повз. Гівнюк.
Отож, через декілька днів, роздивившись всі будівлі нашого табору по декілька разів, Ілля все ж прийшов на сніданок. До того ж першим за нас.
–Де пропадав? – сходу запитала його Настя байдужим голосом. Привітавшись з усіма, Ілля відповів, що допомагав директорці табору у розв'язанні питань з ремонту та реконструкції деяких приміщень.
–Капець, ото ти шишка крута, – підмітила моя сусідка, – сама Кирилівна з тобою радиться. Ти що архітектурно-будівельні курси закінчував?
Ілля уникав мене. Він тупо не дивився в мою сторону. Образа на хлопця зросла до розмірів місяця. А ще добряче зіпсувала настрій. Я сіла за стіл та прийнялася їсти вівсяну кашу з бананом. Апетит зник, до того ж саме вівсянка була нелюбою стравою. Навіть банан не рятував ситуацію. Сиділа, дивилася в смартфон, вдавала, що не слухаю розмову Іллі з дівчатами. Отримала повідомлення від бабусі, що та підвернула ногу, пораючись на клумбі вчора ввечері. Зітхнула важко. На душі й без того було паршиво, а тепер ще й совість мучити почала, що я так далеко від бабусі та не можу їй допомогти.
Слідом прийшло повідомлення від Богдана.
«Ввечері зустрічаємось в таборі «Ес»?»
Богдан мені подобався. З ним ніколи не було нудно, він багато знає про зірки, про моря, океани, гори, вулкани... І взагалі дуже захоплюється географією, планує вчитися на туристичному факультеті. Мені до вподоби наші нічні прогулянки і я б сказала, що він ідеальний. Але щось не давало мені спокою... Не відчувала я потягу до хлопця, серце не гупало, коли його бачила. Мабуть, варто було спробувати прогулятися з ним наодинці, можливо, він поводився б інакше і я змогла б побачити його з іншої сторони.
«Обов'язково побачимося!»
«Тільки давай цього разу без своєї подруги»
Усміхнулася в екран мобільника. Нарешті ми проведемо вечір наодинці. Цікаво, знову гулятимемо під зірками, чи цього разу Богдан вигадає щось нове?
«Залюбки» – написала Богданові, підвела голову й наштовхнулася на дивний погляд Іллі. Що я побачила в його очах? Мабуть, мені здалося... Хіба то була образа?
Це ще хто ображатися повинен?! Взяла й показала язика йому. Це й стало нашим примиренням. Ми, звісно, не обговорили те, що трапилося між нами. Але принаймні спілкуватись почали. І то добре. Я зрозуміла, що мені не вистачало Іллі всі ці дні.
Життя помалу стало повертатись у ту ж колію. Ілля жартував, називав мене своєю подругою, всяк підтримував і допомагав. А я... Я дивилася на нього, на його усмішку й не розуміла, чому між нами все змінилося.
До вечора Ілля навіть встиг мене трішки роздратувати своїм «Маша». Але чомусь частинка мене цьому безмежно раділа.
В так званий «Нічний» табір хлопець напросився йти гуртом. Я взяла Вікі, а він – Івана й Ігоря. Так склалося, що ми вдвох з Іллею залишилися позаду. Вікі, що йшла між двома хлопцями, те й робила, що сміялася. І що вже там такого веселого вони говорили?
–Маша, як твої стосунки з Богданом? – спитав Ілля.
–Прекрасні в мене стосунки з Богданом, – задоволено відповіла. – Майже зустрічаємось.
–Майже? – глузливим тоном перепитав. От би стукнути його чим важким.
–Богданчик хороший хлопець, чемний, йому нікуди спішити, – задоволено відповіла.
Ілля зупинився, взяв мене за передпліччя, нагнувся, щоб наші обличчя опинилися на одному рівні й серйозно сказав:
–Маша... Пообіцяй мені, що не робитимеш того, чого не хочеш.
Я не бачила його очей, адже вже було занадто темно, але його серйозний тон мене здивував. Можна сказати, навіть трохи злякав. Але за мить я опам'яталася. Зняла з себе його руки й відповіла:
–Чого б це мені робити те, чого я не хочу? Я людина вільна, не в рабстві, щоб мене до чогось змушували.
Ілля нічого не відповів і ми пішли далі.
А нашому нічному таборові веселощі йшли повним ходом. Вогнище горіло таке, що, мабуть, за кілька кілометрів видно було. Хтось притягнув блютуз-колонку, увімкнув на повну, тому майже всі танцювати, а ті, хто не танцював, сиділи та пили колу прямо з пляшок.
Щойно дісталися до зборища, як одразу ж веселий Богдан переді мною вигулькнув. Цьомнув у щічку, вхопив за руку та потягнув до танцю. Я усміхалася йому, проте соромилась. Танцювати я любила, проте чомусь не хотіла цього вечора. Здається, всьому виною Ілля з його словами, «пообіцяй» і бла бла бла...
Світилися зорі, шуміло море, потріскували дрова у вогнищі, неподалік хихикала Вікі, мене пригортав до себе Богдан Світлицький. Все було прекрасно. Тільки мені чогось не вистачало... А точніше – когось...
#277 в Молодіжна проза
#2644 в Любовні романи
#1264 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 25.01.2022