Глава 25

Маша

Цибулю різати мені більше не довелося. Ігнатівна, здається, вирішила всю свою отруту зцідити на Іллю. Він накришив вдвічі більше цибулі, чистив картоплю й моркву. Мені ж цього разу дісталася халявна робота – хліб та помідори. Але все одно я страшенно втомилася.

Вечеряла мовчки, адже знала, що на нас очікує клятий посуд. Цього разу ми не розбризкували воду по всій кухні. Швиденько помили й втекли звідти аби ніякої робити на нас більш не повісили.

–Завтра о сьомій ранку, щоб вже стояли на порозі! – закаркала нам в спину Ігнатівна, як та ворона.

–Та дідько б її взяв ту бабу-кухню! – сердилася я, щосили штовхаючи вхідні двері їдальні. А потім озирнулася, аби упевнитися, що за спиною нікого немає. – Я ж сьогодні на побачення з Богданчиком зібралася!

–На побачення? – запитав Ілля так, ніби я офігіла на побачення тут бачте ходити.

–Так, він кликав мене в табір «Ес».

–Табір «Ес»?

Я коротко йому розповіла, що то за табір «Ес» і хто його так назвав.

–Взагалі то в нього вже є назва. «Нічний» табір. Ще минулого року так його назвали.

–Справді? А я й не знала. «Нічний» табір. А що! Гарна назва. Гаразд, Ілля, до завтра.

Я помахала хлопцеві рукою та пішла собі до своєї кімнати. Можливо, хоч вдасться поспати якусь годинку.

–До вечора, Маша, – гукнув Ілля навздогін, – зустрінемося у «Нічному»!

Я на ходу повернулася до хлопця й, продовжуючи йти, показала йому великий палець. Відчувала радість від того, що ми побачимося ввечері. Після сьогоднішніх випробувань у мене до Іллі з'явилися прекрасні дружні відчуття.

У мене ніколи не було друзів-хлопців. Цікаво, як то воно? Можливо, є певні правила? Розпитаю Настю якось.

Хоч я й планувала виспатися, нічого в мене не вийшло. Сусідки повернулися до кімнати й емоційно одна поперед одної розповідали, як гарно вони «продули» команді Богдана Світлицького.

Я лише змучено кивала й дивилася на годинник. Чекала, коли ж уже цокне хоча б одинадцята, щоб чимшвидше втекти до «Нічного». Вікі, до речі, збиралася разом зі мною.

О пів на дванадцяту ми вийшли з кімнати. Цього разу обійшлося без пригод. І навіть біля діри в паркані нікого не зустріли. «Нічний» табір уже давно ожив. Ще здаля почувся вереск, сміх та звуки гітари.

–Богданчик! – зраділа так, що аж відкрилося друге дихання й моментально забула про втому. – Йду до тебе!

Вікі аж засміялася з моїх слів. По-доброму, звісно.

Щойно ми дійшли до натовпу, я почула знайомий радісний голос:

–Маша!

Ні, то не Богдан гукав, щоб запросити до себе та зіграти ніжну мелодію, присвячену тільки мені. Ілля привітно махав мені своєю лапою, усміхаючись на всі тридцять два. Ми теж йому помахали та підійшли не кваплячись. Він стояв у компанії двох своїх друзів, з якими ж одразу нас познайомив:

–Це – Іван, – показав на довгов'язого худого блондина зі скуйовдженим волоссям, – а це – Ігор.

А Ігор був такого ж зросту, що і я. Особливо його не розглядала, мене він не цікавив. А от Вікі, здається, вподобала парубка. Скромно усміхнулася, оченята додолу опустила. Ігор це помітив і галантно, ніби справжній джентльмен, поцілував їй руку, чим викликав сум'яття й, здається, рум'янець на щоках. Точно сказати не могла, адже світла від вогнища було замало. Потім хлопець ще й мені зібрався руку цілували, але Ілля йому заборонив.

–Ей! Ей! Киш! – перегородив йому дорогу.

Почувалася я після цього інциденту незручно. Так, ніби між нами з Іллею щось було. І як мені тепер з Богданчиком щось затівати? Друзі Іллі ще подумають про мене в поганому тлі. Потрібно було негайно виправляти цю дурну ситуацію.

–Ох, Ілля, – поплескала його по плечу, – ти – справжній друг!

А потім ще й обійняла міцно, прикладаючи щоку до грудної клітки хлопця. Легше не стало. Зрозуміла, що дурнем Іллю виставила. Та його друзі й знаку не подали, Ігор уже теревенив з Вікою, а Іван втупився в телефон.

–Слухайте, а кумедно виходить, – сказала я. – Ігор, Іван, Ілля. Всі на «і». Ілля, ти кастинг проводив чи що?

–Звісно, Машенька, тільки ти не вписуєшся, доведеться тобі ім'я змінити. Як тобі Ілона? Інна? Іванна?

Імена мені не подобалися, тому відповіла, що волію залишатися Марією. Ми ще трішки постояли разом, потеревенили, я кілька разів підколола Іллю з приводу того, що в нього команда «І». Вікі поусміхалася Ігореві й ми залишили хлопців, адже я давно уже обмінювалася поглядом з Богданом. Та й він махав рукою, щоб ми приєднувалися до їхньої компанії. І хоч дівки, що сиділи з моїм Богданчиком, не подобалися, все одно з задоволенням прийшла послухати чарівний голос симпатичного блондина. Народу біля хлопця зібралося багато, мабуть, чоловік з тридцять, не менше. Вони сиділи на колоді, на покривалах й навіть стояли. Були тут і Оля з Мар'яною.

Богдан зрадів мені. Грати не припинив, лише усміхнувся так гарно, що я майже зомліла. Сіли ми з Вікі на мою кофту, постеливши її на пісок, я обличчя долонями підперла. Слухала у його виконанні гарні пісні про кохання і не розуміла, чому хлопець досі не став зіркою?

Коли Богданчик нарешті відклав гітару, дівчата голосно поаплодували йому. Я теж не стала винятком. А коли поглянув на мене милим-премилим поглядом навіть випрямилась, щоб здаватися стрункішою, красивішою.

Всі почали вставати, дехто йшов назад до табору, хтось – до води, Богдан же залишився на місці, щоб засунути гітару в чохол. Ми з Вікі теж залишилися сидіти. І Оля з Мар'яною не збиралися нікуди йти. Подруги, що сиділи біля нього, весь час щось запитували у хлопця. Мені навіть здалося, що він роздратований їхньою увагою, чому я безмежно була рада.

Ми теревенили з Вікі про те, як я відбувала своє покарання у їдальні, як пройшов день нашої команди, коли Богдан покликав мене:

–Марійко...

В голосі його звучала ніжність. Він усміхався мені. Підійшов ближче. Я уже хотіла встати, щоб не доводилося задирати голову, але як завжди, нізвідкіля взявся Лисячий Хвіст.

–Маша, не сиди на піску! Він же холодний!

Потягнув мене за руку, поставив на ноги, потім допоміг встати й подрузі.

–От дівчата! Чим ви тільки думаєте?

Богдан не приховував свого невдоволення. Щелепи його стиснулися від злості, а погляд був направлений вбік.

–Особисто я серцем думаю, – сказала Іллі, теж розсердившись вслід за Світлицьким. Ох, варто було бачити, як він відреагував на мої слова. Поглянув прищуреним поглядом, затримавшись на моїх очах на кілька секунд, кивнув ображено, ніби говорячи тим жестом «отак, значить?», а потім розвернувся й пішов геть. Чи почувала я в той момент ніяково? Ще і як! Хоча я повинна була радіти, що нарешті позбулася від свого Хвоста.

–Марійко, прогуляємося? – запитав Богдан. Поглянула на нього й не зрозуміла сама себе. Хотілося наздогнати Іллю та вибачитися. Попри все на світі. Мені терміново потрібно було вибачитися, навіть образивши Богдана. І я вирішила, що наздожену хлопця прямо зараз, навіть якщо між нами з'явиться перешкода у вигляді товстої стіни заввишки десять метрів.