Глава 24

Маша

Але, як виявилося, до вечора ще потрібно дожити.

Повернувшись на кухню, Ігнатівна одразу нас поставила перед горою посуду. Ми стояли та витріщалися на той жах, а вона пояснювала, що спершу треба тарілки сполоснути від залишків їжі, потім помити в одному мийному засобі, сполоснути чистою водою, помити в другому мийному засобі й знову сполоснути чистою водою. Я навіть рота відкрила від обсягів роботи.

Закатавши уявні рукави, ми прийнялись до посуду. Ілля змивав тарілки, а я плескалася з губкою в раковині, заповненій водою, мийним засобом та пишною піною. І та піна спасала всю ситуацію.

–Ми наче на пінній вечірці, – сказала я Іллі та здула з долоні дрібненькі бульбашки, вони полетіли назад у раковину.

Тільки от через годину такої роботи мені вже нічого не хотілося. Боліла спина, руки покрилися зморшками й стало нестримно жарко від гарячої води. Хотілося хіба що побачення зі Світлицьким.

–Маша, – весело повідав Ілля, змиваючи з тарілки мийний засіб, – ще трішечки й ми «відкинемося», як говорила Настя.

Нам залишалося ще зо три десятки тарілок. Підійшла Ігнатівна, перевірила, чи ми ретельно вимиваємо посуд, кивнула сама до себе й сказала:

–Ми перепочинемо з Юрком та Мариною, ви домивайте й теж провітріться, а то сонця пів дня не бачили.

–Смішна вона, – сказав Ілля, коли ми залишилися наодинці.

–Не те слово. Ця її суворість до мене й безмірна любов до тебе.

–Вона просто знає, що Ніна Кирилівна – моя двоюрідна тітка.

–Он як.

Поглянула на Іллю, адже мені здалося, ніби хлопець хвалиться переді мною. Проте він продовжував змивати піну з посуду, ніби нічого й не трапилося.

–Тільки не розповідай нікому, не хочу, щоб народ знав. А то навигадують собі всякої всячини.

–Так значить? – стала руки в боки, вдала, ніби серджуся, а насправді ледь усмішку вдавалося приховати, примружила очі й вп'ялася поглядом в Марченка. – Гадаєш, я теревені розпускати люблю? Це ви, хлопці, любителі язика почесати.

Здається, Ілля помітив, що я влаштувала мінівиставу. З хитрою усмішкою змив піну з тарілки, поставив її на сушку.

–Язика почесати кажеш, – поглянув на мене, миючи руки під струменем води. Кивнула. Ілля закрутив кран, став навпроти мене й несподівано тріпнув мокрими руками, спрямовуючи краплини води на моє обличчя.

–Ах ти ж гад! – рефлекторно примружилася, а потім, не довго думаючи, зачерпнула двома руками води з мийним засобом й хлюпнула на нього. Мокра пляма розповзлася по його шортах. Так, ніби він до туалету не добіг. Хихикнула весело, прикриваючи обличчя руками. Та даремно, бо на мою голову миттю вилилась вода.

–Ну все! Це війна! – закричала й щосили вдарила по піні. І не важливо, що мене теж намочило. Головне, що Іллі добряче дісталося.

–Маша, я тебе зараз тут скупаю! – весело пригрозив Ілля й рушив на мене. Заверещала та стала тікати від нього. Добре, що глухих кутів на кухні не було, оббігла столи та газову плиту й знову опинилася біля мийки. Ляпнула на Іллю водою, отримала теж порцію, завищала й далі побігла. Таких веселощів у мене не було з часів дитинства. Пробігаючи черговий круг, послизнулася на мокрій підлозі, впала, але одразу піднялася, бо ж Ілля наздоганяв позаду, ковзаючись по підлозі, наче по льоду.

Так ми й бігали кухнею, аж поки не почули скажений виск Ігнатівни:

–Ви що наробили, іроди прокляті?! Ви.. ви... ви...

Жінка аж задихалася від обурення. Ми зупинилися. Озирнувшись навкруги, зрозуміла, що підлога геть мокра. Та й ми з Іллею теж. З мого волосся досі стікала вода. Було соромно. Я опустила голову та руки, склала мокрі долоні докупи.

–Ілля! – не своїм голосом заверещала Ігнатівна. – Ти мене розчарував! Порядним, вихованим здавався, а тут таке.

–Вибачте... – щиро мовив хлопець. Мабуть, йому теж стало соромно. Я не бачила, адже так і тримала голову опущеною.

–Ох і розбишаки! – Ігнатівна стала чимось гриміти, я навіть з переляку подумала, що зараз лусне мене якимось ополоником. Але ні, кухарка всього лиш діставала швабру, ганчірку та відро. – А бодай у вас воші завелися! А щоб ви ніколи сонця білого не бачили! Оце приберетеся тут, а потім до Кирилівни на килимок.

Вручила Іллі швабру, мені відро, та й потупцяла на вихід, перевалюючись з ноги на ногу. Ми переглянулися з Іллею й одночасно засміялися дзвінким сміхом. Ото ускочили по самі вуха! Знову!

Помили підлогу й потупцяли до Ніни Кирилівни в мокрому, так і не переодягнувшись. Директорка нас уже чекала. Мабуть, Ігнатівна встигла поскаржитися. Поглянула на Іллю вимогливо, з-під лоба. Потім на мене не менш суворо.

–Ілля, ти можеш мені пояснити свою витівку? – знову перевела погляд на хлопця.

–Не можу.

Сказав, як відрізав.

–А якби перевірка прийшла? – захитала головою жінка.

–Якби прийшла перевірка, то в першу чергу влетіло б тобі, тітко Ніно, адже ми не маємо права на кухні знаходитися.

Я аж очі вилупила від тих слів, хоча він говорив зовсім не зухвало, а навпаки – щиро. Думала, от зараз достанеться на кабачки йому. Але ж ні...

–І то правда, – втомлено зітхнула жінка й повернулася до монітора комп'ютера, – йдіть переодягніться й вертайтеся на кухню. І завтра теж Ігнатівні допоможете.

З кабінету Ніни Кирилівни ми виходили з кислими обличчями. У всякому разі, я – точно. Не хотілося мені більше тієї цибулі, порізаних пальців і посуду. І хоча палець я порізала не сильно, половину цибулі покришив Ілля, а посуд взагалі мити було весело, хотілося бути разом з усіма, брати участь у змаганнях, купатися, засмагати та відпочивати. А не оце от все...

–Цікаво, як там наші? – запитала, маючи на увазі команду. – Хто там за головних? Ех, втягнув ти мене у неприємності, Ілля. Але я тобі все пробачаю, адже на концерт завтра йдемо.

–Все з нашою командою в порядку, – заспокоїв хлопець, – Софія та Віка тимчасово взяли на себе обов'язки капітанів. Сьогодні у них змагання по грі «Еліес»*.

Луснула Іллю по плечу.

–За що?! – усміхнувся він мені.