Глава 23

Маша

–Наша Маша гірко плаче, бо Ілля за нею скаче. Тихо, Машенька, не плач, він справжнісінький циркач!

–Дуже смішно! – буркнула Насті, яка вигадала цей безглуздий віршик-дражнилку.

Я збиралася в їдальню, відбувати своє покарання. Обирала, чого не шкода забруднити. Дістала майже весь одяг і розклала його на ліжку.

–Машка, одягай короткі шорти, побачення стане незабутнім, романтичним, – не вгавала Настя. Я змовчала, адже собі дорожче сперечатися з сусідкою. Робота в їдальні – куди вже романтичніше?

Одягнувшись в зелену футболку та сині спортивні шорти, які не любила, несміливо потупала до їдальні. Вона була напрочуд пустою та тихою. Проте солодкий аромат ванілі заполонив приміщення повністю. Його я й відчула, щойно відкрила двері.

Пройшла повз стіл, за яким завжди обідає Богдан, зітхнула. От якби на місці Хвостика був Світлицький. Та куди там.... Мені випав Ілля Марченко. Гарне в нього прізвище, милозвучне. Одразу ж на автоматі приміряла його на себе, зупинившись перед дверима кухні:

–Марченко Марія Анатоліївна... І що я роблю? – розсердилася на себе. – Тьху ти...

Саме в цей момент двері відчинилися й звідти показалася Ніна Кирилівна. Жінка закотила очі на мої слова, пройшла повз й вийшла з приміщення. Я знову провела її поглядом і тільки тут до мене дійшло, що вона знає Іллю особисто.

Я переступила поріг кухні й першим помітила Іллю. Він одягав на голову смішну напівпрозору шапочку, а на ногах вже були бахіли.

–Маша! – зрадів хлопець. – Ти вчасно! Я вже ознайомлений з меню! Знайомся, це Катерина Ігнатівна, вона тут головна.

Ілля показав на низьку товсту жінку, яка навіть трохи засоромилася. Нашого шеф-кухаря я знала. В народі її називали просто Ігнатівною, або бабою-кухнею. Вона не любила дітей, сварила їх без приводу та частенько проклинала. Проте Ілля, схоже, був винятком.

Я підійшла та стала одягати бахіли на свої кросівки. Мій товариш по нещастю, винуватець нашого покарання, весело теревенив з Ігнатівною, ніби смакував передчуття важкої роботи. А я от кисла з кожною хвилиною, плюсів у цій пригоді не знаходила взагалі, хіба що невеликий старий кондиціонер, який давав хоча б якусь прохолоду.

Крім нас та Ігнатівни на кухні знаходилося ще двоє працівників. Хлопець років двадцяти, що мішав якусь їжу в здоровенній каструлі та жінка, яка сікла гігантську капустину.

–Ти, – Ігнатівна суворо показала на мене своїм пухлим пальцем, – чиститимеш цибулю, а Іллюша, – ніжно погладила хлопця по спині, – наріже хліб.

Мене поставили за стіл, на якому лежало десять здоровенних цибулин.

–Навіщо так багато?! – обурилася я. Ігнатівна стала руки в боки та загарчала, що їй потрібно нагодувати майже «п'ятсот душ, щоб їм неладно було».

Ілля тим часом орудував ножем для різки хліба неподалік від мене. Роботи в нього теж було чимало, проте не настільки дурної. Ні, я проти цибулі нічого не мала проти. Але ж хіба то справедливо? Хліб і я зі задоволенням порізала б. Він свіжий, має надзвичайно приємний аромат, так і хочеться відломити собі скоринку. Подивилася на Іллю заздрісно, зітхнула та взялася до роботи.

Цибулю чистити я вміла, бо часто допомагала бабусі на кухні. Та й взагалі куховарити любила, хоча більше часу залишала для навчання, адже моєю мрією був медичний виш. Робота зайняла в мене менш як п'ять хвилин.Очі трішки різало, проте до сліз справа не дійшла. Відшукала поглядом Ігнатівну, яка поралась біля газової плити, підійшла та сказала, що вже закінчила. Кухарка блимнула своїми маленькими чорними оченятами на цибулю й байдуже сказала:

–Так ріж.

–Як... різати?

–Напівкілечками.

І хоча в моєму запитанні був зовсім інший сенс, Ігнатівна далі діалог продовжувати наміру не мала.

Я повернулася за стіл. Поглянула на ту цибулю, шумно видихнула й взялася за ножа.

Ілля

Відчуття провини не давало спокою. Маша виглядала такою засмученою, що я тисячу разів прокляв себе за ті дурощі. Вона важко зітхнула, взяла в одну руку ніж, в іншу – цибулину, поклала її на дошку для нарізання й прийнялась за роботу. Мені було шкода дівчини. Підійшов до неї та запропонував помінятися. Подивилася на мене сердитими та ще й червоними від сліз очима, буркнула «Справлюсь!» і продовжила нарізати цибулю. Сам собі здавався покидьком. Називається, повеселились.

Я продовжив нарізати хліб, опустивши голову. Хотілося якось загладити провину. Вигадував різноманітні сюрпризи – від квітів з клумби до автографа Алекса Рікса. Щоправда, останній для мене все одно що зірка з неба. Так і роздумував над тим хлібом, аж поки не почув, як Маша зойкнула. Поглянув на неї – за палець вхопилася та лається собі під ніс. Тільки хотів підійти, як вона взяла та й вибігла геть. Кинувся її наздоганяти, але Маша заховалася за дверима жіночого туалету, з-за яких майже одразу схлипування почулися.

–Маша? – постукав тихенько.

–Чого тобі? – обізвалася сердито й припинила схлипувати.

–Вибач мені...

–«Вибач» в кишеню не покладеш та на хліб не намастиш! Іди собі!

Я й пішов...

Маша

Хоч і відправила Іллю геть, сподівалася, що він залишиться під дверима. Але його там не було.

Ще раз витерла дурні сльози тильною стороною долоні й пішла дорізати ненависну цибулю. Проте дорізати вже було нічого. Здається, Ілля мені допоміг. Глянула на хлопця – займався хлібом, наче нічого й не трапилося. Ну й добре. Роздумувала над тим, дякувати йому чи ні. Вирішила, що обійдеться. Не заслужив поки що.

Ігнатівна, якій я принесла цибулю у глибокій мисці, одразу дала мені нове завдання – розкладати на столи нарізаний Іллею хліб. Після хліба пішли виделки з ложками, соки в пакетах, печиво. А потім вже й суп та плов на тацях. Ми бігали з Іллею туди-сюди, наче сполохані зайці. Не встигли озирнутися, вже о пів на першу – час обіду.

–Йдіть швиденько поїжте та вертайтеся, будемо вечерю готувати, – наказала Ігнатівна й щипнула Іллю за щоку. А ще усміхнулася йому, ніби маленькому. Ледь вдалося стримати сміх.

Коли ми прийшли до нашого столу, дівчата вже обідали.

–Вечір в хату! – махнула нам рукою Настя. – Як вам на нарах? Коли вже відкинетеся?

–Що-о? – не зрозумів Ілля. Ото хороший хлопчик, видно, що з поганими компаніями не водиться, не те, що Настя.

–Вона запитує, коли нас відпустять на волю з в'язниці. – перевела Іллі цей «зеківський» сленг.

–Ох і Настя... – захитав головою хлопець. Моя сусідка йому усміхнулася скривлено, наче маленька дівчинка, а потім запитала:

–Ілля, а в тебе коли день народження?

–А що? Привітати плануєш?

–Ні, – встряла я, – вона гороскопами марить.

–Не марю, а захоплююся. І це абсолютна правда.

–Ага, як би не так...

–Машка, не бурчи. То коли твій день, Ілля?

–Десятого жовтня, – байдуже відповів хлопець.

–О-о-о! То ви з Машкою сумісні! Вона – Овен.

Я закотила очі. Про гороскопи Настя могла триндіти годинами. Вона прийнялася розповідати про те, що в нас багато спільного й з нас вийде ідеальна пара. І де те спільне? З Богданчиком і то більше однакових вподобань, он він фільми полюбляє мої, не те що Ілля свої комікси... Обернулася та подивилася на стіл Світлицького. Поталанило, він помітив мене й подарував ніжну усмішку. Ух, як я чекала вечора!