Літо. Море. Кохання

Глава 22

Маша

Мені подобалося сидіти поряд з Богданом. Він розповідав про те, що грає на гітарі ще змалечку. Про те, що переїхав разом з мамою до нашого міста рік тому. Раніше жив десь за Черніговом. Коли хлопець дивився на мене, в грудях аж «йойкало». І я не могла стримати усмішки, розтягувала широко губи. Та ловила поглядом кожен рух хлопця. Він так гарно поправляв волосся, яке спадало на лоб, – пальцями зачісував його назад. При цьому годинник з блискучим металевим ремінцем постійно ковзав по його руці, наче браслет. Любувалася цим милим хлопцем. І все було добре. Але однаково зиркала на клятого Іллю. Він, наче морж, заліз у воду та плавав вздовж берега, абсолютно не дивлячись в мою сторону. Ні, мене не дратувало це (ну, можливо, зовсім трішки). Мене неймовірно бісило відчуття провини, яке гризло мою совість живцем. І якого питається дідька?

–Марійко, а ти які фільми полюбляєш? – запитав Богдан, коли я вкотре потайки слідкувала за Іллею (щоб йому добро було!).

–Люблю душевні фільми. Щоб в них була цікава історія та хороший сюжет. А ще комедії полюбляю. Тільки, щоб гумор там тупий не був.

–Який збіг! І я – теж такі фільми обожнюю.

Мені стало так приємно на душі, що я навіть про Іллю забула. Сердечко зраділо, що у нас з Богданчиком однакові смаки.

–Не хочеш прогулятися? – запитав хлопець. Він мав задоволений вигляд. Я кивнула. Ми обоє встали та залишили дівчат.

–Ти сьогодні надзвичайно симпатична, Марійко.

–Дякую... – скромно відповіла, адже компліментами мене не часто балували. Хіба що бабуся. Вона у мене доволі красномовна людина.

–Ти ввечері сьогодні маєш якісь справи?

Ми подивилися одне на одного. Богдан усміхався. Здається, він хотів запросити мене на побачення. Чесно кажучи, я хотіла відіспатися. Але відмовляти хлопцеві ні в якому разі не збиралася. А то ще якась Оля чи Мар’яна забере в мене мого Богданчика.

–Ні, сьогодні я вільна.

–Круто! Тоді зустрінемося в таборі «Ес»!

Для мене набір «Ес» виявився несподіванкою. Що воно таке поняття не мала. Виглядати дурепою не хотілося, але й втрачати неймовірного шансу на побачення з хлопцем моєї мрії не могла.

–Табір «Ес»? – перепитала.

–Так я називаю те місце, де ми щовечора збираємося.

–А-а-а, – протягнула. – А чому саме «Ес»?

–Не знаю, так мені захотілося.

Він знизав плечима та широченно мені усміхнувся. «Ес», то «Ес», мені яка різниця? Головне, щоб мій «принц» там був.

Ми ще трішки пройшлися пляжем туди-назад і розійшлися в різні боки. Я – до дівчат, а Богдан – в протилежну сторону. Мені не хотілося оглядатися, раптом він це помітить.

–Ну що там? – поцікавилася Вікі, коли я сіла поряд.

–На побачення запросив. Здається.

–Здається? – перепитала подруга.

–Він запитав, чи буду я сьогодні в таборі «Ес».

–Що ще за табір «Ес»? – запитала Настя здивовано.

–Це те місце, де всі ввечері біля вогнища збираються, – пояснила я.

Дівчата, мабуть, хотіли запитати чому саме «Ес», проте їм завадив Ілля. Прибіг прямо з води, мокрий, холодний і несподівано став розбризкувати на нас крижані краплі солоного моря, тріпаючи своїм волоссям. Можливо, якби перед цим наша шкіра не розігрілася під сонцем, то його витівка не стала б такою болісною. Ми заверещали, запищали, підхопилися на ноги та розбіглися в різні сторони. Я зупинилася на безпечній відстані від хлопця. Від надто хитро дивився в мої очі. І я все зрозуміла. Якщо не втечу негайно – купатися мені в холодному морі.

Ілля усміхнувся й зробив крок вперед. Простягнув до мене свої руки. Я позадкувала.

–Я тобі цього не пробачу, – захитала головою. Говорила серйозно, проте настрій у мене був грайливим. Але у будь-якому випадку опинятися в морі мені не хотілося.

–Пробачиш, – кивнув Ілля та знову пішов уперед. Я відступала.

–Обережно! – почулося ззаду, коли під мою ногу щось потрапило. Я на мить обернулася, аби вибачитися, і цього вистачило, щоб мене підхопили холоднющі ведмедячі лапи й одразу ж потягли наперед себе до води. Я верещала та пручалася, але й сміялася одночасно.

–Ти не посмієш! – закричала до Іллі, боляче шкрябаючи нігтями його руку.

–Ще і як посмію! – проговорив біля мого вуха.

Серце вистрибувало з грудей. Коли ми опинилися біля води, я підтягнула ноги, але пручатися не припинила.

–Хочеш упасти в воду? – весело запитав Ілля й нагнувся так, що мої ступні намочилися. Здавалось, вода стала ще холоднішою. Я знову закричала, а потім крутнулася в його руках і міцно вчепилася за шию.

–Ілля, відпусти! – жадібно попросила.

–Відпускаю.

Я відчула, що його руки мене майже не тримають і знову скрикнула.

–Не тут! На суші!

–Марченко! – заволав жіночий голос із берега. – Постав дівчину на землю, інакше я за себе не ручаюся!

Ілля повернувся на той сердитий голос і ми побачили Ніну Кирилівну, директорку нашого табору. І якого нечистого вона сюди приперлася? Сидить завжди у своєму прохолодному кабінеті з кондиціонером, а тут на тобі.

Поглянула на хлопця – розумів, що вляпався в неприємності. Поки Ілля ніс мене на берег, я тишком зловтішалася. Комусь буде непереливки. Так йому і треба.

–Вибач, Маша... – поглянув на мене винувато.

А я досі раділа, що хлопець зараз отримає на горіхи, тому його словам не придала ніякого значення.

Ніна Кирилівна тупцяла у своїх коричневих шкіряних туфлях біля самісінької води. Вигляд вона мала злющий-презлющий.

–Ілля! Ти наче не знаєш правил нашого табору! Геть знахабнів! Чи ти хочеш неприємних наслідків? А як дівчина плавати не вміє? Значить так, покарання не уникнути...

Ілля слухав та мовчав, дивився на Ніну Кирилівну, яка навіть поглядом його сварила. Задоволена я стояла поряд з хлопцем і широко усміхалася.

–Сьогодні молодший кухар захворів, тому допомагатимете на кухні.

Усмішка сповзла з вух. Тобто «допомагатимете»?

–А я тут до чого? – обурено запитала.

–А Ви, юна леді, за компанію, щоб Ілля на майбутнє не лише про себе думав, а знав, що іншим може зашкодити.

Ніна Кирилівна розвернулася та пішла собі геть. Напевно, назад до свого прохолодного кабінету. Я дивилася їй услід, а всередині починала закипати.

–Маша, пробач... – почав було Ілля, проте я його перебила. Заплющила очі та сердито сказала:

–Згинь з моїх очей!

І пішла переодягатися в сухий одяг, який Ілля своїм тілом намочив. Тільки й тоді побачила, що на нас геть весь пляж витріщається.

–Цирк поїхав, клоуни залишилися, – пробуркотіла сама до себе.

–Маша, зустрінемося в їдальні! – гукнув мені Ілля, коли я вже минала ворота.

–Ага! Не дочекаюся! – знову до себе.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше