Глава 20

Маша

–Ходімо, Маша, – сказав мені Ілля й узяв за руку, – потанцюємо іншим разом. На концерт точно пустять, не хвилюйся.

А я й не хвилювалася, адже квитки купувала не я. Подивилась на Богдана. І чому ми не можемо піти додому гуртом?

–Бувай, Богдане, – усміхнулася йому.

–Бувай, Марійко, – сумно відповів.

Коли ми відійшли достатньо далеко, я запитала Іллю, чому він так не любить Богдана. Хлопець відповів, що це довга історія.

–А чому ми не могли піти разом з ними?

–Тому що.

–Прекрасна відповідь.

–Я знаю, – зітхнув Ілля, а потім раптово зупинився, – от халепа, ятки з в'єтнамками більше немає.

–Значить, так розсудила доля, – розвела руками й ми пішли далі.

Дорогою додому ми проходили все ті ж автомати з іграшками, солодку вату та місця, де смачно пахло шашликом. Я мерзла, обіймала себе за плечі до тих пір, поки Ілля не звернув на мене увагу.

–Тримай, – скинув з себе светра-кенгуру й простягнув мені. – А то зуб на зуб не попадає.

–Дякую! – стала швиденько одягати зігріту Іллею одежину. Кенгуру мала надзвичайно приємний аромат парфумів, я вдихнула глибоко та відчула подвійне блаженство. Про те, що Ілля може змерзнути, я не хвилювалася, в нього кров гаряча, як то кажуть. Напевно...

Мої руки повністю заховалися в рукавах светра. Ну й довжелезні в нього клешні!

–То ти не розповіси, чому так не любиш Богдана? – не втрачала я надії.

–Ти все правильно розумієш, не розповім.

Дорогою додому моя була черга торохтіти без упину. Розповідала Іллі про своє шкільне життя, про найкращу подругу. Хлопець уважно слухав. Іноді щось уточнював, іноді сміявся над жартами.

Хоча й на темному небі світилося, мабуть, мільйони зірок, ніч була темною. І мені це подобалося. Що може бути краще прогулянки під зорями в компанії цікавої людини?

Хмм. І коли це Ілля став цікавим?

–Слухай, Ілля, а ти часом не супергерой? – поцікавилася я після певних роздумів. – Так спритно блокував удари Василя.

–Ні, не супергерой, Маша, всього лиш займаюсь айкідо.

–Айкідо?

–Ага, це таке бойове мистецтво, родом із Японії.

–Щось ти не схожий на того, хто займається спортом, – взяла й помацала його передпліччя. М'язи хлопця й справді виявилися цупкими. Ну, айкідо, так айкідо. Зрештою, яке мені до того діло?

Пройшовши половину шляху, я запропонувала відпочити. Обабіч дороги лежав здоровенний камінь, на нього я й всілася, Ілля вмостився навпроти на асфальті.

–А тепер можна я тобі запитання поставлю? – рішуче запитав Ілля.

–Ну спробуй, – знизала я розгублено плечима, адже боялася, що він зачепить тему поцілунку, який так і не відбувся.

–Невже тобі так подобається Богдан?

Ох, навіть і не знаю, яке запитання гірше. Те, що він озвучив чи те, що було в моїй голові.

–Як це, «так»? – втекла від запитання.

Ілля мовчав. Мабуть, не мав, що сказати. Я не бачила його обличчя, адже стояла глуха ніч. Але точно помітила, що він опустив голову. Не знаю чому, але мені стало його шкода. Можливо, я себе накрутила.

Ми промовчали хвилин з десять. Я давно підвела погляд вгору та розглядала зорі. Вони розсипалися маленькими цятками по небесному полотну, як ті світлячки в морі. У нас в місті зірок немає, вони сховані за смогом Києва. Шкода. Я б, мабуть, багато віддала, щоб спостерігати ці дивовижні небесні тіла зі свого вікна...

–Маша! – гукнув мене радісно Ілля десь збоку. І коли він тільки там опинився?

–Що? – повернула голову в його сторону.

Хлопець стояв з палицею в руках, схилившись над дорогою. Там щось лежало. Чи сиділо. Мені здалося, що то їжак і я навіть усміхнулася та підійшла ближче, щоб обережно взяти це колюче маля. Проте вчасно запідозрила неладне й теж нахилилася над невпізнаним об'єктом. На дорозі лежало два чорних прямокутники. Торкнула одного ногою, він поїхав по асфальту, видаючи шурхотливий звук.

–Що це таке? – зацікавлено запитала й дістала телефон, щоб присвітити.

–Маша, це туфелька для моєї Попелюшки, – лагідно промовив Ілля, – замість в'єтнамок.

На асфальті лежали калоші. Поглянула на Іллю, наче на дурня. Пальцем біля скроні покрутила нарешті, скільки разів хотілося за ці три дні. І звідкіля вони тут взялися?

–Маша, приміряй, – сказав наполегливо. Хоча й було темно, я бачила усмішку на його вустах. Сміявся наді мною, гад.

–Дурень, чи що? – обурилася.

Ілля одним рухом настромив калошу на палицю й протягнув мені. Відскочила, наче від гарячого, та руки підняла. На обличчі усмішка з'явилася. Ситуація тупа, Ілля поводиться, наче дурень, а мені смішно.

–Ну, Маша, приміряй, – хлопець пішов на мене, – я ж старався, обирав...

–Та цур тебе! – спробувала відфутболити ногою калошу, але промахнулася. Позадкувала, Ілля все йшов на мене з тою калошею.

–Маша...

–Тільки спробуй її кинути в мене... – пригрозила хлопцеві та все йшла назад.

–Бу! – крикнув Ілля та тупнув уперед, проте калоша так і залишилася висіти на палиці. Зойкнула, підскочила, а потім побігла.

Почула, що біжить за мною нечистий та й стала кричати.

–А-а-а-а-а!!!

Ілля навмисне гучно тупотів ногами позаду. А я все кричала. І так мені весело було, наче в дитинстві. Наче я з друзями в «поганялки» граю. Боялася, що наздожене, та одночасно раділо серце.

Зненацька відчула, як мене огорнули його руки. І далі вже не могла бігти, бо тримав, обіймаючи зі спини. Я відчувала, як б'ється його серце важкими ударами. Ілля поклав голову мені на плече. І наші обличчя знову опинилися дуже близько одне до одного.