Глава 19

Ілля

–Богданчик! – радісно вигукнула Маша.

Якого дідька цей дурень приперся до клубу сьогодні?! Вони ж збиралися сюди йти завтра! Ми зустрілися поглядами. Він на мить посміхнувся кутиком губ. Хитро посміхнувся. Він знав, що я буду тут з Машею. Виродок...

Маша

Ілля не обманув цього разу. Богдан помахав мені рукою зі входу. Він прийшов у компанії трьох дівчат. Всі сіли за невеликий столик. Задоволено подивилася на Іллю, навіть хотіла подякувати, але побачила, що він аж надто злісно дивиться на Богдана.

–Слухай, що він тобі зробив?

–Нічого.

Ілля миттєво розслабився й одразу ж мені усміхнувся.

–Тоді ходім до них, – кинула виклик хлопцеві.

–Ходім, – незворушно відповів він.

Столик, де розмістився Богдан з подругами, був крихітним. Нам довелося потіснити всіх, щоб сісти поряд. Зате тут було набагато тихіше, ми могли розмовляти.

Не скажу, що хлопці раділи компанії одне одного. Ілля дивився на Богдана пронизливо, а той йому у відповідь – вовком. Між ними явно пробігла здоровенна чорна кішка породи мейн-кун.

Богдан познайомив мене з його подругами, імена яких я одразу ж забула. Ну а що? Мені в голові лишня інформація не потрібна.

Спілкування не в'язалося. Дівчата виявилися розмальованими «фіфами», весь час награно усміхалися й “липнули” до Богдана та навіть до Іллі, що мене надзвичайно обурювало. Він же зі мною прийшов, чому ці дівки йому очима стріляли?

Мова одразу ж зайшла про концерт. Білявка з довгим носом та вишневими губами сказала, що не має сил чекати цю подію. А ще додала, що Алекс Рікс обов'язково помітить її серед натовпу, адже вона “особлива”. Я відвернулася, щоб засміятися, вдаючи, ніби роздивляюся бар. Як по мені, то вона, звісно ж, особлива, не дарма ж блондинка.

Богдан сказав, що вже був одного разу на концерті Алекса Рікса. А я не була. Бабуся мене не відпустила. Вона б і цього разу мені заборонила. Проте я їй нічого не скажу. Знаю, що це неправильно, несправедливо й гидко. Мені дуже соромно. Але так хочеться ловити момент, поки є на це можливість. Адже не встигну й моргнути, школа почнеться, уроки, а там випускний, вступ до вишу…

Поки Богданові подруги сперечалися, хто з них сподобається Алексу Ріксу більше, Ілля щось шепнув мені на вухо, а потім встав з-за стола. Я нічого не почула, адже музика лунала доволі гучно. Якось навіть стало страшнувато, раптом він “злиняє”. А як же я? Хоча тут і був Богдан з «дуже розумними дівчатами», але... але... але...

Поки я думала, що ж там за «але», Ілля пішов у сторону вбиралень. Подумки видихнула. «Курочки» досі сперечалися, хто з них більше підходить для Алекса Рікса. Зітхнула. Невже Богдан має діло з такими дівицями? Я була кращої думки про нього. Поки я засуджувала хлопця, він опинився біля мене.

–Марійко, потанцюємо?

За цю усмішку можна й пробачити те, що він мене Марійкою назвав. Я вклала свою долоню в його руку та встала.

Грала повільна музика. Ми колихалися їй в такт. Руки хлопця обіймали мою талію, я свої поклала на широкі плечі. Моя голова ледь діставала до плечей хлопця, тому доводилося її задирати, щоб побачити обличчя хлопця.

–Ти маєш дуже гарний вигляд, – сказав Богдан.

–Дякую, – видихнула. Серце колихалося, мов на вітрі. Було так незвично знаходитись близько біля нього. Дивилася в його очі й усмішка спливала на устах сама собою. – Ти теж... того...

Почувалася дурепою, що й кілька слів зв'язати не може. А Богданчик же й справді мав чудовий вигляд. Біла футболка та чорні штани, чорні кросівки. Проте найбільше мені подобалася його червона сорочка у клітинку. Я б її на себе приміряла, так. Особливо зараз, коли вже стало надто холодно.

–Ілля – нехороша людина, – Богдан дивився мені в очі.

–Справді? Він про тебе теж саме говорить, – ляпнула не подумавши. Хлопець підтиснув губи. Звісно, я одразу ж пожалкувала про те, що сказала. Проте слово не горобець. Чи вірила я Богданові? Напевне, ні. Можливо, так... І так, і ні.

–Він навмисне до тебе залицяється, щоб мені насолити. Ти мені надзвичайно сподобалася з першого погляду, а він якось дізнався...

Богдан говорив настільки відкрито, щиро, що я добряче розчулилася. Я повірила йому, проте до Іллі відношення не змінилося. Чому? Незрозуміло...

–Марійко, ти мені подобаєшся, – повторив хлопець, адже я мовчала. Розпливлася в усмішці.

–І ти мені подобаєшся, – зізналася, аж щоки жаром обдало, не дивлячись на холод.

–Кгм-кгм.

Ми повернулися на звук кашлю. Збоку стояв усміхнений Ілля.

–Прошу вибачення, що вмішуюсь, друже, там твоїх краль якийсь мужик ображає.

Богдан різко повернув голову в бік своїх «курочок». Біля них стояв чоловік в коротких шортах та білій майці, з якої виглядало доволі велике черевце. Він палив, бридко посміхався й щось розповідав дівчатам, які незадоволено кривилися йому у відповідь. Отак, шановні, ви тільки «мужланів» притягуєте до себе, але ніяк не Алекса Рікса.

Світлицький впевненим кроком, аж волосся розвівалось, пішов до столика, за яким ми сиділи. Ми з Іллею попрямували слідом.

–Проблеми? – одразу ж запитав Богдан у чоловіка. Той перевів незрозумілий погляд на нашу трійцю. Рука з цигаркою зависла в повітрі, повільно випускаючи білий дим. Очі у незнайомця виглядали п'яними, він не міг нормально сфокусувати погляд на Богданові.

–Не зрозумів... – протягнув чоловік і затягнувся димом.

Подивився на Іллю, потім на мене, знову на Богдана, а потім різко вернув погляд на мене.

– А я тебе знаю, – показав на мене рукою з сигаретою. Я витріщилася на нього. Моргнула, нічого не розуміючи. Ще раз моргнула. Звідки він мене знає? Це ще що за чортівня?

–Ти Миколайовича дочка, та, що спортом займається, велосипедним.

Ніякого Миколайовича я не знала й спортом ніколи не займалася. І навіть велосипеда не мала. Подумки покрутила пальцем біля скроні. Хотілося по-справжньому, але інстинкт самозбереження брав своє.

–Вибачте, Ви помилилися, мій тато – Анатолій Анатолійович, – чемно відповіла й усміхнулася чоловікові. А він мені, показуючи ряд кривих зубів, де одного не вистачало.

–Ні-і, – протягнув дядько, – не бреши, я тебе впізнав! Обов'язково розповім батькові, де та з ким ти ночі проводиш.

Незнайомець бридко плювався слиною. Переглянулися з Іллею, хлопець щиро дивувався ситуації, як і я. Богданові, здається, було байдуже.

–Думаю, Вам краще піти, – сказав Ілля. Хоробрий, бляха. Чоловік, здається, тільки й чекав, щоб його «зачепили». Очі засяяли, губи розтягнулися в задоволеній посмішці. Він пішов прямо на Іллю, який одразу ж вхопив мене за руку та обережно штовхнув за свою спину.

–А ти мені не вказуй! – процідив крізь криві зуби цей неприємний тип. Я стала навшпиньки, визирнула з-за плеча Іллі, щоб краще роздивитися цього неприємного чоловіка. Ну й погляд в нього був! Мабуть, випив він не мало. Ставши до Іллі впритул, ніс до носа, почав розповідати, «хто тут з них двох має піти». Хлопець мовчав. Мабуть, все ж здоровий глузд взяв верх, адже було надзвичайно тупо нариватися на проблеми.

–Ти ще зовсім маленький, – чоловік рукою змахував уявні пилинки зі светра Іллі, – не страшно тобі такі сміливі заяви кидати? Я можу й образитися.

–Не страшно, – байдуже заявив Ілля.

А от мені стало боязко за хлопця, хоч би він по ребрах не отримав. Чи по обличчі.

–Ти глянь, який сміливий! – чоловік п'яно дриґнувся, а потім спробував штовхнути пальцем в плече Іллі. А не тут то було! Мій кароокий захисник перехопив руку п'яного розбійника й міцно стиснув.

–Вам краще піти, – спокійно повторив Ілля. Чоловік намагався висмикнути свою руку, але в нього нічого не виходило. Тоді він спробував ударити хлопця іншою рукою. Я навіть зойкнула й прикрила на мить очі. І безрезультатно, адже Ілля знову заблокував удар. – Вам краще піти...

Дядько заревів, спробував розмахувати руками, які тримав Ілля, проте нічого в нього не виходило.

–Василю! – до нас підійшов ще один чоловік, судячи з одягу, він був адміністратором «Аризони». – Знову до дітей чіпляєшся?

І таким суровим тоном він це сказав, наче вчитель, що неслухняного учня повчає. Ілля тим часом відпустив руки чоловіка.

–А я що... – забурчав Василь, опустивши голову та закинувши вільні руки за спину. – Він перший почав...

–Знаю, я твоє «перший»! Ми ж домовлялися, що буянити не будеш, інакше вижену!

–Я просто розмовляв...

–Все, йди геть!

Адміністратор показав рукою в сторону виходу та не опускав її, доки Василь не пройшов повз.

Я вийшла з-за спини Іллі. Подивилась на дівчат. Здається, ті були шоковані. Подивилась на Богдана і щось мені здалося, ніби він засмутився, що Ілля не отримав стусана.

Адміністратор усміхнувся до нас, я усміхнулася у відповідь.

–А ви, молодь, що тут робите? – запитав все ще усміхаючись. – Знову з табору втекли?

–Е-е-е... – тепер і я відчула шок.

–Давайте дружно за Василем, сюди можна лише з вісімнадцяти.

Чоловік підійшов до нас з Іллею та, поклавши руки на наші плечі, став штовхати в сторону виходу. Потім зробив те ж саме з Богданом та його «курочками».

–Скільки не просив Віталія не пускати дітей, все одно не слухає, – бубонів собі під ніс адміністратор, – нехай потанцюють, нехай потанцюють. А як поліція захоче рейд зробити? Розгрібати мені! Киш-киш-киш!

І досі перебуваючи у шоку, ми стояли перед входом в «Аризону» та дивилися услід чоловікові, який мав дуже заклопотаний вигляд.