Глава 18

Маша

Все відбувалося одночасно швидко й, наче у сповільненій зйомці. Губи Іллі от-от повинні були накрити мої. І я навіть не пручалася. Завмерла, наче статуя.

–Хто там?

Не знаю, чий то був голос. Мабуть, Михин, адже лунав він з іншої сторони воріт. Я не встигла й зрозуміти, що нас от-от «засічуть». А Ілля спрацював блискавично. Смикнув мене за руку, швидко потягнув вперед. І я побігла. Добре, що на ногах були кеди, а не в'єтнамки.

Отямилися ми уже далеко, коли наш табір став для нас лиш плямою світла. Повернувшись одне до одного, голосно засміялися. Ілля досі тримав мене за руку. Не знаю, як довго ми так стояли та реготали. Здавалося, що вічність. А коли нарешті заспокоїлися, Ілля знову заговорив:

–Маша...

І тут я «здрейфила». Вивільнила свою руку, відступила.

–Ходім, – сказала так, ніби нічого і не трапилося.

А серце й далі билося об груди.

Йшли ми швидко. Дісталися місця призначення хвилин за сорок. Ілля всю дорогу теревенив про якісь фільми з перегонами, перестрілками й крутими тачками. А мені годі було втямити, що він торочить, адже я такого ніколи не дивилася.

Я думала: «І чому поряд він?» Богданчик напевне говорив би про щось цікавіше. Про музику, наприклад. Я обожнюю музику. І хоча на вухо мені ведмідь наступив, співати я полюбляю. Наодинці, у своїй кімнаті, вмикаю гучність на всю та співаю, уявляючи себе королевою попмузики.

–Маша, ти мене слухаєш?

–Слухаю, Ілля, – втомлено відповіла, обіймаючи себе руками. Стало ще холодніше. Покосилася на свого супутника – хитрий, зараза, одягнув теплий светр-кенгуру чорного кольору. І темно-сині джинси. І чому я така нерозумна? Наступного разу одягнуся тепліше. Якщо той наступний раз буде.

–Тобі не цікаво?

–Не дуже, – сором'язливо зізналася. А що? Чому я повинна це слухати.

–Ти навіть кінокомікси не дивишся? – здивовано запитав Ілля.

–Колись бачила один старий, мені не сподобався, більше й не дивилася.

–Шкода, ми могли б сходити в кінотеатр разом.

О, ні! Це він мене на побачення запрошує?

–Дякую, друже...

Мій мобільник дуже вчасно заграв відомою мелодією. Телефонувала Надя, моя найкраща подруга. Я так зраділа її дзвінку, адже мені довелося б слухати Іллю ще довго. До того ж я вже сумувала за Надею. Ми протріщали з подругою аж до початку курортної зони. Я розповіла їй в деталях, куди та з ким іду. А головне, заради кого йду. Надя підколола мене, обзиваючи нас з Іллею «закоханою парочкою». Я вдала, ніби сміюся, а потім категорично відповіла, що цьому ніколи не бувати.

Нічний клуб «Аризона» знаходив просто неба. Тут часто проводилися пінні вечірки, сюди приїжджали відомі зірки з концертами. І взагалі це особливе місце, адже тут драйвова атмосфера, хочеться танцювати, танцювати, танцювати...

Курортна зона зустріла нас світлом, музикою та ароматом смаженого м'яса. Не дивлячись на те, що на годиннику була майже дванадцята, тут життя тільки розпочиналось. Люди гуляли вулицею, купували різні брязкальця, що світяться, намагалися дістати з автоматів м'які іграшки, айфони та блютуз-навушники.

–Лохотрон, – захитав головою Ілля. Я хмикнула, згадуючи, як минулого року «всадила» в один з таких двісті гривень. Іллі про це, звісно ж, не зізналась.

Тут було стільки розваг, що й цілого літа не вистачило б, аби ними скористатись.

–О, солодка вата! Маша, будеш?

–А ти пригощаєш?

–Звісно.

–Тоді буду дві!

А чому від халяви відмовлятись?

І хоч другу порцію я ледь подужала, Іллі цього показати не могла.

–Маша, глянь, там ятка з в'єтнамками! – вхопився за мій лікоть Ілля й потягнув мене наліво.

–Та ще чого! – висмикнула руку. – Я не піду з ними в «Аризону». Куди мені їх діти? Під пахву?

–І то правда! – хоча б раз погодився Ілля й ми пройшли повз ряд симпатичних фіолетових в'єтнамок. Я навіть встигла віднайти свій розмір.

У мене були змішані відчуття, коли я ще здалеку помітила блискучу червону вивіску клуба «Аризона». З одного боку я раділа, що знову відчую ті ж емоції, а з іншого – саме тут Ярослав розбив моє серце.

–Маша, ти слухаєш Алекса Рікса? – запитав Ілля.

–Ну так... – не зрозуміла до чого це він. – А що?

–Поглянь...

Ілля взяв мене за плечі та повернув направо. Спершу я не второпала, чого він хоче. Подивилася під ноги. Відчула наскільки в Іллі теплі руки. Було приємно. Здається, я настільки задубіла, що була б не проти, якби він мене обійняв. Повернулася до нього й вирячилася, не розуміючи нічого.

–Дивись туди, – повернув мою голову в сторону здоровенного борда з рекламою.

«Алекс Рікс. П'ятого червня в клубі «Аризона». Не пропустіть!»

На білборді було зображене обличчя мого улюбленого виконавця. В мене аж колінця затремтіли від захвату. Здавалось, що його гарнющі сині очі усміхаються саме мені.

–Вау...

Я так розчулилась, що навіть приклала руки до грудей. Більшість моїх однокласниць по вуха закохані в цього парубка. Ну і я не виняток...

–Маш, хочеш на концерт?

–Звісно, хочу! Він аж післязавтра! Я не дочекаюся...

Я знаходилась в передчутті цієї бомбезної вечірки, тому навіть і не зрозуміла, що ми вже в «Аризоні». Музика гриміла так, що доводилося кричати, аби співбесідник щось почув. Ілля заплатив за вхід за нас обох. А я й була не проти. Притягнув мене сюди, то нехай і платить.

–Можливо, ти ще й мені квиток на Алекса Рікса купиш? – пожартувала, адже настрій у мене був хорошим.

–Уже купив, – хлопець підніс до мого обличчя квитки та прошурхотів ними. Я сфокусувала погляд на тих папірцях і мене, як каже моя бабуся, аж млості вдарили.

–Скільки? – вигукнула й вихопила квитки у нього з рук. – Тисячу п'ятсот за один?

Підвела погляд на хлопця. Він знизав плечима.

–Я не піду, – твердо закричала, впхнувши назад йому в руки ті квитки. Одна справа заплатити сто гривень за вхід до клубу, і зовсім інша – тисячу п'ятсот, навіть якщо то концерт улюбленого виконавця. Такої суми я не мала. І де тільки Ілля дістав стільки грошей? Крадій чи що?

–Чому не підеш?

На обличчі хлопця з'явилось щире здивування.

–Бо така сума зобов'язує бути тобі винною...

–Маша, припини, – Ілля взяв мене за руку й потягнув до бару, – це від щирого чоловічого серця. Що будеш пити? Я пригощаю.

Стало ніяково. І за вхід він заплатив, і білети купив, та ще й хоче напоєм пригостити. Це все схоже на побачення. Покусала губу, подумала. Якщо він і справді від щирого серця, то нічого на заміну не забажає. Глипнула на бар, на Іллю, знову на бар. Можна було б взяти просту мінеральну воду, але бути сором'язливою я не бажала.

–Апельсиновий сік з м'якоттю, будь ласка, – вкотре перекричала музику й сіла на високий стілець. Відвідувачів було дуже мало. Мабуть, всі чекали концерт Алекса Рікса.

Ілля замовив мені сік, собі ж узяв колу й сів поряд. Ми не розмовляли, просто сиділи, пили напої та розглядали все навколо. Час від часу я зиркала на Іллю. Один раз навіть не помітила, що відкрито витріщаюся на нього. А все через те, що він перестав мене дратувати. Цікаво, і коли це трапилося?

–Якого дідька? – раптом вигукнув Ілля. Дивився він в сторону входу. Я й собі туди глянула...