Маша
Наступний день у таборі промайнув аж занадто швидко. На превеликий жаль, я аж до самого вечора не бачила Богданчика, навіть встигла засумувати за його симпатичним обличчям та чарівною усмішкою. Зате Ілля маячив перед очима з самого ранку!
«Маша!»
«Маша...»
«Маша?»
«Ма-ша.»
«МАША!»
«Маш...»
Навіть спортивна естафета, в якій ми брали участь не могла відвернути увагу хлопця. Ой, не даремно я його Лисячим Хвостом прозвала, не даремно...
–Маша! – гукнув мене Ілля мільйонного разу. Я саме хотіла прийняти холодний душ після фізичних навантажень, тому тихцем, коли оголошували отримані бали за естафету, йшла собі в сторону нашого житла.
–Що? – гаркнула до хлопця обернувшись.
–Воу, воу, Маша, ти чого?
На обличчі хлопця зобразилося щире здивування.
–Я чого? – зарепетувала, розмахуючи руками. – Ілля, чого я? Ти мене дістав за сьогодні! Ма-ша, Ма-ша, Ма-ша, Ма-ша, Ма-ша, Ма-ша... Я скоро ненавидітиму своє ім'я!
–Я хотів уточнити, ми йдемо сьогодні вночі? – запитав, наче я не кричала на нього щойно.
–Куди? Не пам'ятаю, щоб ми домовлялися про якийсь похід.
–Забула, – усміхнувся та махнув рукою, – я про курортну зону.
–Вибач, нема настрою, Ілля. Іншим разом.
Настрою і справді не було, адже цей поганець його зіпсував. Хотілося прийняти душ й трішки відпочити перед вечором, адже ми з Вікі зібралися йти на «вечірку» біля вогнища.
–А якщо я скажу, що Богдан зі своєю свитою сьогодні збирається туди йти? – Ілля склав руки на грудях. Аж світився від задоволення. Мабуть, знову мене кругом пальця обвести захотів. Невпинно дивилася в карі очі, намагаючись вбачити в них підставу. Проте бачила лиш гарні райдужки з темними краями. Що не кажи, а хлопець він все-таки симпатичний. Та я, мабуть, це вже якось підмічала…
–Знову мене в дурні пошити вирішив? – стала руки в боки й очі примружила. Хотілося прошити поглядом наскрізь. А Ілля все не прошивався…
–Ніскілечки, Маша, цього разу правду кажу.
Подумала трішки, кусаючи губу, обміркувала все гарненько. І прийняла рішення.
–Ну гаразд, тільки мені докази потрібні.
Зрештою вечірня прогулянка довжиною в шість кілометрів не завадила б. Мабуть…
–Вони будуть, – кивнув хлопець і попрощався. Пішов, напевно, ті самі докази шукати. Або підроблювати. А я нарешті пішла в прохолодний душ.
Ілля
Маша-Маша-Маша… Ніколи не думав, що мене отак “переклинить” на дівчині. Не виходить Маша з голови. А цей її дратівливий тон. Лише розчулює. Шкода, що доведеться її знову обвести кругом пальця…
Маша
Докази Ілля все ж дістав. Надіслав мені відео, в якому Богданові подружки-кізочки обговорюють похід в нічний клуб "Аризона", який знаходиться в курортній зоні. Зітхнула важко. Пригадалися події минулого року. Саме в тому клубі мені розбили серце. Стало гірко на душі. Невже все повториться? Скрутилася калачиком на своєму ліжку й втупилася у стіну. Йти чи не йти? Настрій повільно падав.
–Люба, все гаразд? – занепокоїлася Вікі. – Маєш сумний вигляд.
Обернулася до подруги. Вона й справді турбувалася про мене. Усміхнулась сумно.
–Так, все добре.
Вікі дивилась в мої очі, а мені здавалося, що вона все розуміє.
–Підеш зі мною до курортної зони? – запропонувала їй.
–А це далеко?
–Трохи… – кивнула, дивлячись з благанням. – Десь три кілометри.
Вікі тихо захитала головою.
–Пробач, надто втомлена.
–Нічого, все гаразд.
Встала з ліжка й почала збиратися в “похід”. Навіть якщо мене там чекав “облом”, все одно це краще, ніж не ризикнути, не випробувати долю.
Ілля чекав мене біля воріт, які були єдиним виїздом з табору. Тут все було складніше. Просто пролізти крізь шпарину я не могла, адже ворота з двох боків обтягувалися сіткою. До того ж над ними ще й стояв ліхтар. Але найбільше ускладнював ситуацію охоронець в невеличкій будці, звали його всі Михою. Звісно, ми могли б перелізти через паркан в іншому місці, але, як на зло, по периметру розташувалися такі чагарники, що не пройти, не проїхати. Хіба що зі сторони моря пропливти, але то занадто далеко.
–Маша! – зрадів Ілля. – Маєш гарний вигляд!
Підлабузник! Я не мала гарного вигляду аж ніяк! Сірі кеди, шорти й майка, волосся зібране у два пучки на верхівці голови. Не було настрою мені наряджатися, наче королева. Чомусь мені здавалося, що Ілля вирішив мене обманути й в "Аризон" мене чекає "облом". Не знаю, що то. Шосте чуття, інтуїція, екстрасенсорні здібності.
–Тихо ти! – озирнулася з перестороги. – Ще хтось помітить нас!
–Не хвилюйся, Миха вже спить, я перевірив. Готова?
–Готова, – буркнула й обійняла себе за плечі. Здається, одягнулася не по погоді. Нічого, дорога нас зігріє.
–Ходім, – кивнув у сторону воріт Ілля.
Я не відчувала страху. Ну майже... Можливо, трішки... Та ні! Я тряслася, наче чихуахуа. Хоча й робила це не вперше, проте чомусь сьогодні особливо налякалась.
Я пішла першою, бо з Іллею за спиною почувалася в безпеці.
–Маш!
Я аж підстрибнула та зойкнула від того «Маш!»
–Ілля! – різко розвернулася й зашипіла на хлопця, пригрозивши пальцем. – Ти мене зі світу звести вирішив? Не лякай!
–Вибач, – сказав уже тихіше, – ти впевнена, що хочеш йти туди?
–Ілля, серйозно? – сказала вголос. Його дурнувате запитання мене добряче розізлило.
–Просто так ліньки...
–Не маю пристойних слів, щоб зараз схарактеризувати тебе. Ні, Ілля, ми йдемо. Ти мене вплутав у цю авантюру, то мусиш йти зі мною.
Не чекаючи відповіді, взяла хлопця за руку й повела до воріт. Не знаю, про що я думала в той момент. Мабуть, мною керувала злість. Серце так чуттєво відреагувало, наче його зачепило за живе. Я навіть дихати не могла, поки ми йшли, тримаючись за руки. А коли відпустила його долоню, враз стало так холодно, неприємно, ніби раптово наступила осінь.
–Лізь! – наказала хлопцеві, подумки просячи серце припинити так сильно битися об груди.
–Ти перша, Маша, мені потрібно тебе підсадити.
–О, ні! Щоб ти мене облапав своїми хтивими руками? – обурилася.
–Хтивими руками? Це як?
Ілля широко усміхнувся. Знаю, його розважувала наша розмова. Я ж сердилась. На себе, через те, що так реагувала на хлопця. На Вікі, що відмовилася йти. І навіть на Богдана, який вирішив відвідати той клуб. Проте найбільше я злилася на Іллю.
Глибокий вдих. Довгий видих.
–Просто лізь, – попросила.
І він поліз. Щоправда, йому довелося перебратися назад, адже у мене ніяк не виходило видряпатися. Хоча минулого року я без проблем робила це сама.
Опинившись на іншому боці я холодно подякувала Іллі.
–Нема за що, Маша.
Ілля взяв мене за руку. Так обережно, ніжно, ніби то був дорогоцінний скарб. В грудях стало тісно. Ми дивилися одне одному в очі. Світло ліхтаря падало на моє обличчя, тому Ілля добре роздивився мою розгубленість. В той момент він видався мені таким симпатичним. Серце стукнуло. Завмерло. Стукнуло. Завмерло.
–Маша...
Його обличчя схилилось до мого. Я знала, що він хотів мене поцілувати, проте не заперечувала. Здається сама того хотіла...
#277 в Молодіжна проза
#2644 в Любовні романи
#1264 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 25.01.2022