Глава 14

Маша

Ми були в черзі сьомими й час виступу прийшов занадто швидко. Перед виходом мене заповнили хвилювання. А що як налажаємо? Що як у нас нічого не вийде? Закусила губу і видихнула. Не допомогло. Ведучий оголосив вихід «Амазонок», а моє серце скажено закалатало. Дихати стало нічим. Ми вийшли на сцену й стали кожен на свою позицію. Глянула на Іллю – хлопець не хвилювався, принаймні так мені здавалося. Ми зустрілися з ним поглядами. І справді хвилювань в його очах не було, вони палахкотіли від задоволення. Ілля взяв мою руку й міцно стиснув. Ні, болю я не відчула, проте відчула підтримку. Знову видихнула, кивнула й, наче за моїм сигналом, увімкнулася музика. І хоч серце не припинило гупати, я перестала хвилюватись. В тілі з'явився адреналін, який допоміг виконати танець бездоганно.

–Це було ідеально! – кричала Софія, кидаючись обіймати кожного члена команди після виступу. Дівчина так раділа, немов у неї мрія всього життя здійснилась.

–От що буває, коли улюбленою справою займаєшся, – прошепотіла до Насті, яка стояла поряд.

Софія тим часом саме тискалась з Іллею. Він так мило схилився, щоб її обійняти, що мені аж дурно стало. Посоромилися б на людях отаке творити.

–Ага, гормони в голову вдаряють... – буркнула сусідка.

Захитала головою, мовляв, тебе не виправити. Софія підійшла й до нас, міцно обійняла Настю, у якої аж з горла дивний звук вискочив, мені лиш по-діловому простягла руку з легкою приязною усмішкою на вустах. Я потисла руку дівчини.

–Ти прекрасно впоралась, – сказала вона, не відпускаючи мою руку. Це ще що за ніжності? З Іллею будеш своїм за руки триматися...

–Дякую, – кивнула й вивільнила руку. – Ти хороший вчитель.

Я говорила правду. Хоч дівчина мені й не дуже подобалась, проте ворогувати з нею наміру я не мала. Усміхнулася їй широко й повернулася до Насті.

–Не хочеш прогулятися? – запитала сусідку. Та подивилася на мене здивовано й сказала тверде «Ні». Я закотила очі й потягла дівчину за руку. Софія залишилась позаду. Гадаю, вона хотіла ще щось сказати, проте говорити з нею бажання не було. Цікаво, коли вона почала мене так дратувати? Чи то ми ролями помінялись, адже спершу вона на мене вовком дивилась... Проаналізувати ситуацію мені завадила Настя:

–Куди ми?

–Провітритись...

–Знаєш, мені здається, Софія тебе недолюблює.

Зупинилась, розвернулась до дівчини та відповіла з сарказмом:

–А я й не помітила.

–Даремно ти смієшся, Маша, Ігор мені розповідав, що в Іллі свій фан-клуб, в якому одні дівчата. Не встигнеш оглянутись, як Софія тобі капость якусь зробить.

Настя говорила серйозно. Я не боялася подружок Іллі, бо попросту не зазіхала на Його Величність, про що й сказала сусідці. Вона знизала плечима, говорячи тим самим, що мені видніше.

–Гарний вечір сьогодні, – змінила тему дівчина й поглянула в сторону моря. Сонце майже сіло, фарбуючи небо в багряний колір, а хмари – у фіолетовий. Морська гладь віддзеркалила, немов увібрала в себе, вечірні залишки сонячного світла. Такий гарний захід сонця можна спостерігати лише з морського узбережжя. Ми дивилися заворожено на цю красу, аж поки поряд не з'явився Ілля.

–Чудесний краєвид.

Я втомлено зітхнула, не зводячи очей з помаранчево-фіолетового неба. Здається, я вже звикла, що він постійно з'являється поряд, куди б я не йшла. Звісно, мені така увага приємна. Проте я б не хотіла залишитись з розбитим серцем. Одного разу вистачило.

–Маша, зараз виступатиме команда Богдана. Ти, мабуть, хотіла б подивитись на це неподобство?

–І чому одразу неподобство? – обурилася.

Повернулась до Іллі, ставши руки в боки, суворо поглянула, звузила очі. А цей гад тільки того й чекав – виглядав задоволеним. Видихнула. Ще разок, не зводячи очей з хлопця. Він підвів брови, немов запитуючи мене в чому справа. Подивилася на Іллю проникливим поглядом. Він кривенько усміхнувся. Сердито склала руки на грудях. Ілля підморгнув мені завзято. І так мені захотілось усміхнутися йому, ледь стрималася.

–От і поговорили, – підсумувала іронічно й пішла дивитись на Богданчика.

Мій красень уже стояв на сцені з гітарою. Хлопець мав дуже крутий вигляд. Вишнева футболка оверсайз, світло-блакитні джинси, порвані на колінах, й високі кросівки м'ятного кольору. На зап'ясті Богдана був годинник. А доповнювало його образ гарно вкладене волосся, ніби хлопець щойно з перукарні вийшов.

–Їм знімуть бали за гітару.

Звісно, як же без Іллі? Він і тут свого носа встромив.

–Ти йому просто заздриш, – повернулася до Іллі й нахилила голову набік.

–Ні, Маша, заздрість – погане відчуття. А я хороший.

Ілля всоте усміхнувся за сьогодні. Хоча, таки в тисячний раз. Сил моїх терпіти цього пихатого більше не залишилось. Відвернулася й стала спостерігати, як Богданчик ніжно пальцями струни перебирав. Мелодія була повільною, спокійною. А потім увімкнулась енергійна музика, на сцені з'явилися дівчата з їхньої команди та почали стрибати біля мого Богдана, наче кози навіжені. Танець мені не дуже сподобався. Ми свій виконали набагато краще. А от Богдан був на висоті, він стояв у центрі сцени, грав на гітарі й ногою в такт підтанцьовував. Усміхнулася йому, хоч він і не дивився на мене. Який же все-таки милий цей Богдан Світлицький.

–Ідіот, – прокоментував Ілля, – нічого, крім грати на своїй балалайці, не вміє.

–Заз-дрість! – відповіла хлопцеві, спостерігаючи за тим, як Богдан покидає сцену. Ну і кози теж.

–Хах, було б чому заздрити.

Я не відповіла. Здається, наша розмова з цього приводу щоразу йде по колу.

Подивившись ще декілька виступів, всі зібралися біля сцени. От-от мали оголосити переможців та отримані бали. Ми хвилювалися. Софія тримала руки, складені в кулаки, біля грудей. Вікі постійно розчісувала пальцями своє волосся. Я не могла встояти на місці, тому перекочувалася з п'яток на носочки. Ілля нарешті припинив усміхатися й задумано спостерігав за метушнею суддів-вожатих. Навіть Настя розгублено зиркала на всі боки.

До мікрофона підійшла Саша, вожата, й привітала всіх присутніх.

–Ну, що? Готові почути результати? – завзято запитала вона.

–Так! – загорлали всі хором.

–Тоді розпочнемо з кінця...

Натовпом пробігся досадний гул. Ілля незадоволено розвів руками. Софія запхикала.

–Знаю, знаю, – підняла винувато руки вгору Саша, – ви б хотіли вже знати лідерів, проте потрібно зачекати. Отож, останнє місце отримують «Ластівки». Вибачте, згідно з умовами змагань, гітари використовувати не дозволялося. Тому нуль балів.

Я вже давно відшукала в натовпі Богдана, тому помітила його реакцію. Хлопець стиснув губи й подивився в мою сторону. Ми не зустрілися поглядами, бо він злісно дивився на Іллю, який, звісно ж, стояв поряд. Ілля задоволено усміхнувся Богдану й відвернувся. Світлицький гордо задер підборіддя, закинув гітару в чохлі на плече та покинув свою команду. Хоч би на моє таємне побачення прийшов!

Мені стало жаль хлопця. Він старався, а тут така лажа. Зовсім не справедливо!

–Суддю на мило! – сердито сказала, склавши руки на грудях.

–Ха! Я знав! – вигукнув Ілля, не приховуючи зловтіхи. Безсовісний! Нічого, ввечері я скажу Богданові, наскільки мені жаль, що вони опинились в кінці турнірної таблиці.

Ми стояли й з нетерпінням слухали Сашу, яка оголошувала результати. Вожата, щоб створити інтригу, витримувала невеликі паузи, загадково розглядаючи всіх учасників. Нашої команди не виявилось серед першої десятки та це було круто! Ми переглядались одне з одним та задоволено усміхались.

–Не знаю, як у вас, – сказала Настя, – а у моїх венах просто бурлить адреналін!

Так! Я відчувала те ж саме. Хвилювання заповнили мене до країв.

Коли Саша дійшла до трійки лідерів, нерви вже знаходились на грані. В моїй голові лунало єдине запитання: «Невже перше місце?» Саша загадково усміхнулась, по черзі дивлячись на три команди, котрі залишились.

–Отож, третє місце з шістнадцятьма балами, отримують «Галасливі лелеки».

Пролунали гучні аплодисменти, хтось з команди «Лелек» вигукнув, що вони й на те не сподівалися.

Саша на це усміхнулася, кивнула, а потім викликала капітанів двох команд, що залишились. Ми з Іллею переглянулися й хлопець рішуче пішов на сцену, я з затримкою в кілька секунд попленталася за ним. Поряд з нами стало двоє незнайомих хлопців.

–Отже, «Амазонки» й «Невловимі», – почала Саша, ставши навпроти нас, – це рішення було дуже складним для нас. Ми довго сперечалися і...

Саша зробила паузу. Дівчина дивилася по черзі нам усім в очі. Погляд її був лагідним, навіть трішки співчутливим. Вона підійшла ближче і тоді я змогла розгледіти її очі. Вони були різного кольору. І це мене так здивувало. Ні, я звісно знала, що таке часом трапляється, проте ніколи не бачила таких гарних очей наживо. Одна зіниця Саші була карою, інша – темно-синьою. Я заворожено дивилася на її очі, дівчина це помітила й усміхнулася мені, а потім підморгнула. Мені не залишалося нічого, крім як усміхнутись теж.

–Перше місце з двадцятьма балами посідає... – Саша повернулася до натовпу й знову на мить замовкла, а потім голосно й дзвінко прокричала: – Команда «Невловимих»!

Серед юрби купка підлітків заверещали від радості. Мабуть, то була команда тих самих «Невловимих». Я відчула розчарування. Подивилася на Іллю, хлопець знизав плечима. Я сумно підтисла губи.

–Зрештою, друге місце – не так вже й погано. – Ілля вирішив мене втішити. – До того ж у нас попереду ще купа часу, щоб відігратися й заробити бажані бали.

Я кивнула й зловила погляд Саші. Дівчина знову повернулася до залу й стала ходити вздовж сцени туди-сюди.

–Знаєте, ці дві команди... Вони чудесні. Підійшли до змагань з відповідальністю та завзяттям. І, як я й говорила раніше, це рішення далося нам не легко... Команда «Амазонок»... з двадцятьма балами... ділить перше місце разом з «Невловимими»!

Наші дівчата запищали, заплескали в долоні. Я не могла повірити в її слова! Мене заповнила радість, я й сама стала стрибати на місці. Знову поглянула на Іллю, хлопець аплодував, піднявши руки над головою. Наші погляди зустрілися, а потім сталася дивина... Я перша кинулася обіймати хлопця, що стояв поряд...