Літо. Море. Кохання

Глава 13

Маша

Дивилася на своє зображення у дзеркалі, намагаючись зрозуміти, чому так бурхливо відреагувала на Іллю. Мені довелось оголосити невеличку перерву, аби прийти до тями. Сподіваюсь, хлопець не помітив мого сум'яття. І чому це був саме він, а не Богдан? Подивилася суворо у власні очі, тріпнула головою, намагаючись розігнати ті відчуття, які змусили серце битися частіше, а потім натягнула усмішку до вух. Отак, Маріє, так набагато краще.

Повернулася до команди й зупинилася навпроти свого партнера по танцю.

–Ну що, салаго, покажи на що ти здатен!

Ілля хмикнув, протягнув мені руку й знову усміхнувся. Я заборонила собі реагувати на його чарівність. Моя ціль – Богдан і я її доб'юся.

Чи то рухи виявились не складними, чи то хорошим вчителем Софія, проте через дві години тренувань ми всі знали номер назубок. Неабияк втомившись, розійшлися хто куди.

Вікі запропонувала прогулятися пляжем і я погодилась, адже море було дуже неспокійним. Таке видовище не хотілося пропускати – величезні пінні хвилі сягали аж до метра в висоту. На купання в такі дні стояла заборона. В таборі взагалі мало дозволяли проводити часу у воді. Лиш кілька годин зранку й стільки ж ввечері обов'язково під наглядом вожатих. Зате доступ до пляжу у нас на весь день. Ну і вночі для тих, хто знає про шпаринку в паркані.

–До речі, як там твоє побачення наосліп? – запитала Вікі. – Відбудеться?

–Та ні, – взяла в руки телефон, – він нічого не...

«Хто це?»

–...відповів! Він відповів!

У мене навіть руки на радощах затряслися і телефон упав у пісок.

–Що йому відповісти?! – підняла ґаджет і обтрусила піщинки. – Що відповісти?!

–Напиши правду, – порадила Вікі.

–Ні, так не цікаво, – захитала головою.

«Нехай це буде для тебе сюрпризом. Сьогодні ввечері, об одинадцятій. Там, де паркан перетинається з морем.»

Швидко надрукувала відповідь і видихнула. Я й не помітила, як затамувала подих. Сподіваюся, що він погодиться, а ще прийде вчасно.

Відповідь прийшла миттєво.

«Ну добре.»

Підвела погляд до неба й усміхнулася на всі тридцять два. Мені не вірилось, що це відбувається насправді. Легка ейфорія заповнила тіло. Мені хотілось танцювати, співати. А ще літати. Шкода, що ми цього не вміємо. Хоча мої емоції можна було б порівняти з польотом.

–Глянь! – Вікі штурхнула мене ліктем у бік і махнула рукою в кінець пляжу. Там, біля паркану, стояв Богдан. І хоч його оточували дівчата, хлопець дивився в телефон і задоволено усміхався. Ми переглянулись з Вікі й собі обмінялися усмішками. Залишилось дочекатися ночі.

Ілля

«Скривдиш її й ти труп.»

«Ха. Ха. Ха. Минулого разу ти теж так говорив.»

«Який же ти кінчений придурок...»


Не хотілося мені цієї розмови. Проте я повинен був попередити його, довелося просити Софію, щоб дала його номер. Те ще задоволення.

Як же я ненавиджу цього кретина. Варто було розтовкти цю прегарну пику, щоб поводився виховано, як вважає його мама.

Прочитав моє повідомлення, криво посміхнувся й поклав телефон до кишені. Він гадає, мені слабо. А я просто не хотів проблем вдома.

Маша

А попереду нас очікувала підготовка до вечірніх змагань і самі змагання. Відверто кажучи, я не хвилювалась ані краплиночки, адже вірила у свою команду.

Відпочивши, ми з Вікі повернулися до своєї кімнати та гуртом взялися перебирати одяг. Наробили гармидеру, переміряли все, що знайшли й нарешті зупинилися на ідеальних варіантах – Вікі у білому платті своєї сестри, я в Настиній червоній футболці з якимось хлопчачим принтом, Женя в моєму білому одязі. Попри наші вмовляння Настя вирішила одягти свій спортивний костюм оверсайз.

До змагань залишалося ще трішки часу і я поспішила на аквагрим, який робила Аня, хороша знайома Іллі та член нашої команди. Ми домовилися зустрітися у дворі, під старою вербою. Коли я прийшла, дівчина уже закінчила працювати з Іллею. На його правій щоці, на лобі й на скроні були яскраво-помаранчеві язики полум'я. Гарні, немов справжні, з червоними смужками.

Ілля поглянув на мене і я відчула, як кольнуло в серці. Насупилася й одразу відвернулася. І чому він витріщається на мене постійно? Дістав! Сіла навпроти Ані, заплющила очі й підставила їй обличчя. В голові, немов неспокійні мухи, літали думки. Від Богдана до Іллі. Від погляду останнього до мого серця. Так не повинно бути. Ілля не повинен там знаходитись. Мені ж не хочеться знову розбитого серця. Не хочеться ж?

Аня взялася до справи. Я навіть не уточнювала, що вона планує мені намалювати. Чомусь було байдуже. Напевне, неспокійне серце тому вина. Та, мабуть, вони з Софією уже все давно обговорили й вирішили.

За двадцять хвилин я зачаровано дивилась на себе крізь селфі-камеру. Грим виявився неймовірним. Аня намалювала на моєму обличчі гарні чорно-фіолетові крила метелика і дрібненькі червоні квіти над ними.

–Ну що, готова?

Невідомо звідки взявся Ілля. Він мав приязний вигляд, проте не усміхався. На якусь мить я навіть розчарувалась, але швидко взяла себе в руки. Ще буду я свій настрій псувати через якогось йолопа...

–Більше, ніж готова. Налаштована на перемогу. А ти?

–А для мене головне участь, а не перемога, – все ж усміхнувся хлопець.

–Теж мені філософ... – буркнула, розлючена його цією усмішкою. Відвернулася, щоб відшукати поглядом команду та приєднатися до них. Дівчата стояли неподалік невеличкої сцени, де зібралися всі команди.

–Пора, – кивнула в їхню сторону й пішла не чекаючи на Іллю. Він наздогнав мене за лічені секунди. Потайки глянула в його сторону. І все-таки симпатичний хлопець! Тільки шкода, що бабій.
 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше