Глава 2

Наступний день настав занадто швидко. Перший день літа.

Літо. Це слово тепле. Початок літа має звук останнього дзвінка й аромат бузку. Для шістнадцятирічного підлітка літо – кайф. На три місяці ти забуваєш про навчання, школу, вчителів. Влітку можна відтягнутись на повну, гуляючи з друзями до пізнього вечора. Якщо батьки дозволяють, звісно.

Але верхом блаженства є море. Особливо, якщо ти будеш там без нагляду предків. Зі своїми друзями.

–Ба, ну не плач...

Я почувалася розгубленою. Таке відчуття, що вона мене проводжала не на три тижні в інший кінець країни, а на десять років у заслання з важкими примусовими роботами.

–Ба, припини... – благала й косилась одним оком на однокласників. Соромно ж! Декого взагалі родичі не проводжали. А моя бабуся ще й сльози надумала лити! Іспанський сором!

Добре, що моїм знайомим до нас і діла не було. Спілкувались собі спокійно й раділи тому, що вже ввечері приїдуть в пункт призначення.

Табір «Дружба», що знаходиться на березі Чорного моря, відкрили порівняно недавно, три роки тому. За підтримки держави й одного дуже відомого депутата, що родом з нашого невеличкого містечка В. (назву я залишу в таємниці з різних міркувань), яке розташоване прямо біля столиці. От той самий депутат, ім'я якого називати теж не буду, добився гігантської знижки на відпочинок в таборі для школярів свого рідного міста. А наш народ халяву любить, тому й не впускають шансу з'їздити на море майже даром. Там буде багато старшокласників нашої та сусідніх шкіл. Всі, кому не лінь. Крім моєї найкращої подруги... Надя примудрилася захворіти на вітряну віспу в розпалі літа! І де тільки вона її підчепила? От біда...

Поки я прощалася з бабусею, вмовляючи її не плакати, всі вже встигли завантажитись в автобус. Двоповерховий, здоровенний.

–Ну все, ба, годі... – оглянулася на двері, хоч би не зачинили. – Я пішла, бо залишать мене тут, з тобою...

Обійняла рідненьку на прощання, уже й сама стримуючи сльози, та побігла займати найкозирніше місце в автобусі. Але одразу ж обламалася. Гальорку вже зайняли інші учні. У мене навіть плечі від досади опустилися, сумочка зіслизнула з плеча, повиснувши на ліктеві. Обвела поглядом автобус у пошуках вільного місця й ще дужче засмутилася. Одне залишилось в першому ряду, біля Павла. Стовідсоткового ботаніка в окулярах мінус сім та з брекетами, які він носить ще з сьомого класу. І на відміну від мого кислого виразу обличчя, однокласник радісно мені усміхався, не соромлячись своїх скобок. Я ні в якому разі не маю нічого проти його брекетів! Просто він занадто правильний, занудний, педантичний і вихований. Дорога обіцяла бути довгою, нервовою й напруженою.

Я скинула рюкзак, щоб покласти його на полицю, а Павло аж підстрибнув, щоб допомогти, тим самим налякавши мене.

–Пашо, я сама, – витягнула руку вперед, щоб навіть не думав до мене наближатись. Хлопець поник і сів на своє місце, добре, хоч біля проходу. А мені залишилось сидіння біля вікна. Вмостившись, я одразу ж вирішила спати, адже автобус нас забирав о п'ятій ранку, а такого стресу мій організм не отримував уже багато часу... Років 16, мабуть, з народження.

Та виспатися мені не дали. Спершу Павло штовхав кожні, здається дві хвилини, й просив не хропіти, за що отримував гнівний погляд, а на п'ятий раз і стусана. А потім і дівчата, Оля і Мар'яна з паралельного класу, занадто гаряче обговорювали якогось там популярного хлопця з третьої школи. Я з усіх сил намагалась не слухати, мене ці обговорювання протилежної статі завжди дратували, а зараз найбільше, адже я хотіла спати! Але вони не соромились, подруг чуло пів автобуса.

–... Лідка, моя сестра двоюрідна, говорила, що він у них тільки рік вчиться, – захоплено дзвеніла Оля, – такий красунчик! А який талановитий! Який у нього голос! Куди там Алексу Ріксу до нього братися! І поряд не стояв!

Я пхикнула і відвернулась до вікна навіть не розплющуючи очей! Знайшли з ким рівняти, дурепи! Я впевнена, що цьому ідіоту, якого вони так зі захватом обговорюють, до рівня популярного виконавця, як нам пішки до табору «Дружба». Довго, важко й нестерпно під палючим сонцем без води.

–А давай його в Інсті знайдемо! – запропонувала Мар'яна.

–О, давай! – зраділа її подружка. – Я знаю його прізвище! Світлицький!

Пощебетавши, мабуть, над смартфоном ще зо п'ять хвилин, неадекватні фанатки запищали від захвату, що навіть вчитель географії, Максим Максимович, що нас супроводжував, зробив дівчатам зауваження. Ті стали вихваляти свого ідола трішки тихіше, але я все одно чула.

–О, Богданчику! – воркотіла Мар'яна. – Ще трішечки й ми з тобою будемо разом!

–Який він милий з цими блакитними очима і ямочками на щічках!

–Дивись, дивись! А тут він з молодшою сестрою! Так обіймає її, такий турботливий!

–О-о-о... – занили вголос подруги.

На виручку прийшов ніхто інший, як... мій сусід Павло.

–Може, вистачить уже? – підвівся хлопець і став обличчям до дівчат, тримаючись за спинку сидіння. – Виглядаєте жалюгідно, дівчата! Де ваша гордість? Де манери? Так упадати за тим, хто у вашу сторону й не гляне!

Що я там говорила про вихованість? Забудьте! Цей парубок не вихований ані грама!

Фанатки невідомого мені блакитноокого з милими ямочками на щічках Богдана Світлицького замовкли. І я не могла не бути вдячною Павлові.

–Дякую, Паш... – підморгнула однокласнику й усміхнулась. – Набридли...

Павло збентежено й одночасно гордо усміхнувся.

–Я просто його знаю. Ще той тип...

До кінця поїздки ми здружились. Виявилось, що хлопець не такий уже й ботан. Просто добре розуміє матеріал, все швидко схоплює і вміє сконцентруватись на чомусь одному.